Я відмовилася допомагати грошима на навчання онука, а донька не може зрозуміти, як я можу бути такою жорстокою. Я ж вважаю, що якщо він не може сам заплатити за навчання, то не треба витрачати гроші, нехай йде працювати.Погляди на виховання дітей у нас з донькою абсолютно різні: вона Колі в усьому догоджає з самого народження. Він народився нормальною дитиною, без якихось проблем, але дочка з першого дня вважала, що хлопчик маленький і слабенький. Думка лікарів їй було не указ, вона ж мати, вона ж відчуває.У дитячий сад онук не ходив, бо дочка вважала, що хлопчик буде постійно хворіти. Але при цьому загартовувати або якось зміцнювати «крихке» здоров’я сина вона не дозволяла ні нам з дідом, ні батькові дитини. На роботу вона так і не вийшла, поки син не пішов у п’ятий клас. І далі б його за ручку водила, якщо б чоловік не рикнув вже.Як вона примудрилася не зіпсувати онука, я не знаю. Думаю, зять там негласно все-таки прикладав руку до виховання. Хлопець ріс живим, активним, цікавився всім на світі, окрім навчання, зрозуміло.Коли він приїжджав до нас, ми проблем не знали. Їв усе, книжки ми з ним читали, у дворі з хлопцями швидко здружився, але дочка, звичайно, вважала, що дієта потрібна особлива, а у дворі її синочка обов’язково навчать поганому.
Скільки я з нею сварилася, скільки батько намагався їй в голову втовкмачити, що вона задушить сина своєю турботою і просто зіпсує йому життя – все нісенітниця, вона мати, вона відчуває, що синові треба.Навчався хлопець завжди з лінню. До нього пачками ходили репетитори, та толку від них, якщо онук сам нічого не хотів робити. Ну от не подобалося йому сидіти і вчитися, нудно. Зате руки і хлопчика золоті і інтерес є цими руками щось робити. Він з дитинства мріяв, що стане автомеханіком, йому дуже подобається щось розбирати, збирати, лагодити. Вони з дідом нашу машину до гвинтика розбирали і збирали.Дочка ж цю роботу всерйоз не сприймала, не міг її син хотіти бути якимось там механіком – це ж для простих мужиків. Коли вона сама встигла вибитися в інтелігенцію, я не знаю.
Дочка ж вважає, що в сині живе нобелівський лауреат, просто все педагоги, що в школі, що репетитори, все ніяк не можуть намацати підхід до такої унікальної дитини. Гроші на репетиторів продовжували текти повноводною річкою, хоча користі від цього не було ніякої. У випускному класі зять збунтувався і відмовився оплачувати додаткові заняття сина. Дочка, яка після тривалого декрету вийшла на роботу, кинулася за допомогою до нас з батьком.Чоловік б грошей їй дав, але я заборонила. Та не тому що онука не люблю або мені грошей шкода, а просто тому, що ці гроші користі їм не принесуть. Тільки онукові додаткове безглузде навантаження.- Мама, ти позбавляєш онука майбутнього! Він же нікуди не вступить, він залишиться без вищої освіти! – дочка стояла на своєму і зрушити її було неможливо.
– Ну і залишиться, не велика біда. Я ось теж без вищої освіти, але працювала все життя, і нічого страшного. Якщо не може внук далі сам вчитися, своїм розумом, то не треба витрачати гроші і тягти його. Ти хоч у нього запитала, вінсам далі вчитися хоче?- Так що він може вирішити, він ще маленький! – сплеснула руками дочка. Тільки цей маленький вже на дві голови мами вище буде, але це до уваги не бралося.Дочка ще довго вмовляла, вимагала, плакала навіть, але я залишилася при своїй точці зору. Зробила я це на благо онукові – нехай хлопець від вічних репетиторів відпочине, та й після школи мати не зможе його засунути туди, куди їй самій хочеться. Онук у нас маму дуже любить, він би не став з нею сперечатися. А так нікуди не вступить, займеться тим, що йому подобається: дивись, більше користі буде.
