– Заздри мовчки, – хмикнув товстун. – Це тому що мені є, що поїсти. Мене мамка смачно годує. Пирогами, пельмешками, а твоя бабка тобі кістки тільки дає гризти, – додав хлопчисько і вибухнув гучним реготом. Влад від нахлинутої образи з усією сили стиснув губи, вони тут же побіліли. Хлопчик ріс з бабусею, матері своєї не знав – Проходь, чого став? Рота роззявив. У тебе немає такого і ніколи не буде! Роззява! Роззява! – почав дражнитися товстий хлопчисько, крутячи в руках нову машинку.- А ти, а ти … ти товстий! Ось! – вимовив Влад і презирливо примружив очі.- Заздри мовчки, – хмикнув товстун. – Це тому що мені є що поїсти. Мене мамка смачно годує. Пирогами, пельмешками, а твоя бабка тобі кістки тільки дає гризти, – додав хлопчисько і вибухнув гучним реготом.Влад від нахлинутої образи з усією сили стиснув губи, вони тут же побіліли. Хлопчик ріс з бабусею, матері своєї не знав.
Харчувалися вони на мізерну пенсію бабусі, зрозуміло, що ледь-ледь зводили кінці з кінцями.Бабуся була старенька, ледве ходила, тому Владу доводилося все нести на своїх тендітних плечах.- І коли бабця твоя кінці віддасть, тебе в дитячий будинок запроторять. Ось там і дізнаєшся, – ніяк не вгамовував товстун, раздраконював хлопчика все більше і більше.- Звідки знаєш? – сторопів Влад і закліпав очима.- Мати сказала, – сухо випалив товстий і, діставши з кишені цукерку, почав голосно шелестіти фантиком.Влад не чув, що ще ніс хлопчисько, він був шокований новиною. Схопивши з лавочки перетягнутий скотчем іграшковий самоскид, який він знайшов в смітнику, хлопчик побіг додому.По дорозі він думав про те, як буде один, без бабусі, нікому не потрібний і ніким не зрозумілий.- Бабуся, ти тільки живи, добре? – вбіг хлопчисько в будинок, розмазуючи по обличчю сльози.Старенька підвелася з ліжка і присіла на його краєчок:
– Владка, ти чого, онучок? Куди ж я подінуся-то? – додала бабуся і голосно закашлялась.- Вєнька сказав, а йому – мати.- Не слухай ти його, він поганий. Приляжу я, – ледь чутно промовила старенька і знову лягла в ліжко.Влад дивився на неї і розумів, що бабусі зовсім погано. Стала багато кашляти, майже не встає з ліжка.Але грошей на ліки не було, до того ж вони ще були повинні в сусідньому магазині.Влад зупинився перед старим дзеркалом в передпокої і голосно промовив:- Я зможу!Через пару хвилин він уже стояв у аптеці.- Тітонька, ну давайте я вам підлогу помию. Бабусі дуже потрібні ліки. Вона без них помре, а мене в дитячий будинок здадуть, – нарікав Владка, ледве стримуючи сльози.- Туди тобі й дорога, жебрак! А ну йди звідси! – аптекарка злобно замахнулася рукою. – Іди, кому сказала.- Хто вам так дозволив розмовляти з дитиною? – втрутилася молода дівчина, яка весь цей час стояла біля вітрини.
Аптекарка відразу ж зніяковіла і почала виправдовуватися.- Що з бабусею? – поцікавилася незнайомка.- Хворіє, кашляє,- настовбурчуючи губи, відповів хлопчик.- Зараз купимо все, що їй потрібно, – відповіла дівчина і почала називати аптекарці незнайомі Владу слова.Старенька пішла на поправку, дівчина дуже часто відвідувала їх.Коли бабусі не стало, незнайомка усиновила дитину, який за цей час дуже звик до неї.Цією незнайомкою була я. Владу зараз двадцять п’ять років. Він відучився на лікаря і дуже дбайливо ставиться до людей похилого віку.
