Іван був хорошим сином. Кожні вихідні приїжджав до матері з подарунками, цукерки завжди її улюблені, “Пташине молоко”, привозив до чаю, ділився своїми історіями, слухав її розповіді про сусідів і літніх подруг.Коли зрозумів, що мама вже сама не справляється, забрав до себе. І невістка її добре прийняла. І онуки любили. Одним словом, панували в родині спокій і любов.А потім з мамою почало відбуватися щось страшне. Вона раптом обривала розмову на півслові, забувши про що говорила. Перестала спати, всю ніч її самотня фігурка маячила в вітальні, лякаючи дітей дивним мямленням. Потім в будинку почали пропадати речі. Чи не цінні, так дрібниця, але сам факт їх раптового зникнення змушував нервувати.Вже через три місяці мама перестала їх впізнавати. Наташу – невістку – то Людою називала, то Світланою. Всі дивувалася, звідки у них в будинку діти маленькі з’явилися.
З чоловіком своїм Колею, давно померлим, годинами розмовляла.Ось Наташа і занепокоїлася. Почала Івана переконувати, що краще маму в будинок престарілих відправити. Там за нею хоч стежити будуть. А тут всі йдуть, дорослі на роботу, діти в садочок, і нікому за нею придивитися. Раптом що, самі собі ж не зможуть пробачити.Але Іван не наважувався. Як же це маму віддати? Адже вона все життя за нього горою стояла. Коли тато загинув, Івану було всього п’ять років. Мама з останніх сил вибивалася, щоб його в люди вивести. Молода ще була, красива, як актриси з радянських фільмів. За нею кавалери натовпами ходили, пороги оббивали. Багато і заміж звали. Але мама не наважувалася. Хто знає, як чужі чоловіки до її дитині будуть ставитися.Найкраще Івану запам’ятався липня після його восьмого класу. Тоді за мамою доглядав викладач з місцевого університету. Тягав їй троянди оберемками, вірші під вікнами читав сусідам на потіху.
Іван дивився на маму і розумів, що щось змінилося. Вона начебто і намагалася здаватися байдужою, але виходило з трудом. Мама вперше за багато років почала фарбувати очі і губи і вранці, готуючи сніданок, співає французькі пісні.Здавалося, справа йде до весілля. Але в останній момент мама раптом злякалася. Вітчим же буде у Вані. А раптом не порозуміються? Раптом Вані буде неприємно в будинку перебувати з чужим чоловіком.Так і кинула викладача цього інтелігентного. Хоча потім і шкодувала. Сильно шкодувала. Тільки нікому не зізнавалася. Уже при переїзді на нову квартиру Іван знайшов її лист з поясненнями нареченому. Написала, але так і не відправила. Чи не зважилася. Згадував це все Іван і розумів: ніякого будинку престарілих. А Наталя з ним сперечатися не наважувалася.Але потім в один день мама вирішила приготувати щось на кухні. І ледь не влаштувала пожежу. Добре, що Наташа вчасно повернулася. Тоді мамі строго-настрого заборонили домашніми справами займатися.
З тих пір вона, як кам’яна, сиділа у вітальні. І все в руках мідну скриньку тримала. І не дозволяла нікому навіть доторкнутися до неї. Онуки просили подивитися, що там, але мама не давала. Казала, що не можна, не дай Бог, щось трапиться, біда буде.Іван уже й заспокоївся трохи. Ну, сидить і сидить, що будеш робити. Але в один страшний день мама потайки пішла на прогулянку. І не повернулася. Довго шукали, бігали по місту. Наталя на роботу не вийшла, догану отримала. Знайшли маму вже ввечері в сусідньому районі.- Тепер-то ти розумієш, що там їй буде краще? – запитала Наташа. – З ровесниками не пропаде. Їм і спільну мову буде знайти легше. А тут ми ж її НЕ закриємо силою. Все рівно, якщо захоче, щось придумає і піде. І, не дай Бог, що. Як нам тоді жити
Ось Іван і замислився. А може, правда, так буде краще. Поїхав до місцевого будинку престарілих, домовився про все, сказав, якого числа маму привезе.Вночі зайшов до неї в кімнату. Це були рідкісні миті, коли мама спала. Уві сні її обличчя було спокійним, навіть щасливим. Подивився, чи варто на тумбочці її шкатулка. Чи не стримався, відкрив. А там-його дитячі волосся і молочні зуби. Згадав тоді Іван приказку, що не можна після першої стрижки волосся викидати, інакше дитина помре молодим. І в ту ж мить його свідомість перевернулося.З тієї ночі ніхто в будинку не смів заговорити про будинок для людей похилого віку. А мама все тримала в руках мідну скриньку.
