Григорію було не до свят. Три дні він провів у ліkарняній палаті у своїй Ганнусі. Не їв, майже не спав, лише прислухався до її уривчасто диханню.Не відав, що в одну мить дружина, як підкошена билина, впаде без сві домості, а в ліkарні ме дики приголомшать складним діаг нозом. І не буде пахнути у них вдома ні Різдвом, ні затишком … Протягом цих стра шних днів волосся у чоловіка зовсім побіліли. А найбільше серце стислося тоді, коли ліkар сказав, що Ані життєво необхідна опе рація. І назвав вартість опеативного втручання – космічна для їх подружжя суму. – Але ж у мене немає таких грошей, – ледь чутно прошепотів Григорій.
– Ми з дружиною – пенсіонери. Живемо вдвох дуже скромно. Як може допомагає племінник, але ж у нього своя сім’я, власні клопоти. У відповідь ліkар йому лише поспівчував і ще раз підкреслив, що ме дичний заклад не зможе покрити витрати на опеативне втручання. Від такої новини Григорію захотілося пом ерти. Бо для чого йому те життя без Ганнусі? Одружилися вони зовсім юними. Відразу після школи. Прожили разом чимало років. Добре прожили. Сварилися рідко, та й то через якісь дрібниці. До вечора вже вибачалися один одного. Бог дітьми не обдарував, тому все тепло віддавали Ганнусина племіннику. Він живе в Ужгороді, але час від часу разом з дружиною і дочками навідуються в гості. Не забувають їх, старих, то і слава Богу. Але і вони нічим не зможуть допомогти, якщо на порятунок Ганнусі потрібно стільки грошей
Коли нарешті знайшов, на поріг вийшла сусідка Оксана: – Ну як там Анечка, Гриша? Чоловік зітхнув, розповів невеселі новини. Оксана вхопилася за серце: – Ой, біда безпросвітна! І де ж взяти ті гроші? Мабуть, треба оголосити збір коштів серед жителів нашої багатоповерхівки. Сьогодні ж пройдуся по сусідах – може, хоч на лі ки Ганнусі вистачить. Але, занурений в своє горе, Григорій тільки роздратовано махнув рукою. Оксана зрозуміла, що будь-які слова будуть зайвими. Тому не сказала більше нічого, тільки принесла сусідові теплого, тільки що звареного борщу. Незабаром Григорій знову був у ліkарні. Ганні стало погано, а чоловік від безсилля тільки міцно стискав кулаки. “Госп оди, спаси її або забери мене разом з нею ”, – раз у раз повторював в думках, відчайдушно вдивляючись в клаптик неба через вікно пал ати. Сутеніло. Сиві зимові хмари засипали світ снігом, і Григорію здавалося, що він – самісінький у Всесвіті .
Один на один зі своїм гор ем. – До Анни Петрівни відвідувачі, – порушила тишу і думки чоловіка медсестра, нечутно причинила двері. Григорій здивовано глянув на неї. Хто міг прийти до Ганнусі? Племінник? Так він же в невідкладної відрядженні, обіцяв бути завтра. Хіба Оксана? Але за плечима у медсестри стояла молода незнайома жінка. Вона зробила крок кілька кроків до чоловіка і запитала: – Не впізнаєте мене? Я Дарина, колись жила недалеко від вас. Але чоловік вдивлявся в обличчя відвідувачки і гадки не мав, хто вона. – Чи ви не пам’ятаєте мене. – продовжила Дарина. – Але повинні згадати. Наша сім’я була дуже бідною, а Ви нам часто допомагали. Ми деколи і впроголодь жили Перед очима Григорія пробігло минуле. Він ще раз глянув на незнайомку – і ледь не вдарив себе долонею по лобі. Ну як же він міг забути! Те ж найменша дівчинка з багатодітної сім’ї, що жила в будинку навпроти.
Свого часу їх тра гедія сколихнула весь мікрорайон – батько-будів ельник заги нув на роботі, залишивши дружину з шістьма маленькими дітьми. З тих пір бідолахи виживали, як могли. А часи тоді були ох непрості. Григорій, на щастя, заробляв непогано, тому разом з Анею пригощали малих то печивом, то цукерками, дарували книжки, іграшки. Правду кажучи, не раз допомагали мамі, Олені, яка розривалася на двох роботах за мізерну плату, одягнути дітей на зиму. Бо не під силу було дивитися, як вони бігали в холоду в рваних кросівках і благеньких курточках – Григорій Іванович, ви тільки не хвилюйтеся, – перервала його спогади Дарина. – Мені Оксана про вашу бі ду розповіла. І я вже оплатила опе рацію Ганні Петрівні. Вона буде жити. І все буде добре, ось побачите. – Дарюша, Дарюша, – не вірячи почутому, хапав повітря людина. – Дитинко, звідки у тебе стільки грошей? Те ж непідйомна сума – Ні за що не переживайте, – стиснула йому руку молода жінка. – Я вже багато років живу в Америці, там чоловік має свій бізнес … В Україну приїжджаємо тільки кілька разів на рік – провідати рідних.
Ми – в достатку, тому можемо підтримати і вас. Бог таки почув молитви Григорія. На наступний ранок Ганну проо перували. Успішно про оперували. Ліkар пообіцяв, що його дружина видужає. За кілька тижнів повернеться додому. І там, витирав сль ози чоловік, знову буде пахнути затишком, щастям. Весь цей час Дарина була поруч з ним: заспокоювала, підтримувала, бігала купувати лі ки Ганні Петрівні, пригощала Григорія домашніми стравами. Одного разу, коли дружині стало легше, чоловік з Дариною зігрівалися чаєм в ліkарняному кафе. – Дитинко, як я тобі вдячний за мою Ганну. Адже без неї мені цілий світ немилий, – сказав чоловік зі сль озами на очах. – І все ж скажи мені, як ти зважилася допомогти абсолютно чужим людям? – Ви мені не чужі, – зітхнула Дарина. – Все дитинство ви були для моєї сім’ї добрими чарівниками. А особливо для мене. Я ваші подарунки пам’ятаю донині. Знаєте, якось треба мною в школі почали насміхатися, ображ ати убогі стю.
Я дуже переживала і зі стр ахом чекала свого дня народження, тому що в свято кожна дитина пригощала однокласників солодощами. А у моєї мами грошей вистачало лише на найнеобхідніше. Які ще там ласощі? Уявляєте, як би принижували мене діти, якби я зайшла в клас без гостинців? Обра жали б ще більше, ще болючіше Я не знаю, як би пережила все, якби не ви, чи не Анна Петрівна. В той день народження мені подарували модний светр – все подружки ахн ули – і багато цукерок, тому в школі я поділилася ласощами з кожним однокласником. – Дариночка, але ж це було так давно: ті светрики та цукерки. Стільки вже років минуло, – тремтячим голосом прошепотів розчулений Григорій, заглядаючи в сяючі карі очі Дар’ї. – І що? – усміхнулася жінка. – Неважливо, скільки часу з тих пір пройшло. Головне тільки те, що добро завжди повертається. Так що, знайте, тепер без підтримки я вас не залишу .
