Відчинилися двері в палату Прийшла свекруха – Ну що, почуті були мої м0литви. Ось твоє шмаття, не згадуй лихом

ПОЛИТИКА

– Леночка, мені треба виїхати. Мені дядько в Києві спадок залишив. Сам не знаю, чим заслужив. Так, як що дізнаюся, відразу подзвоню. Повернуся додому – відразу до вас. Люблю вас, дуже-дуже. І сину від мене поцілунок! – Так добре. Все зрозуміла, будемо тебе чекати! Цілую! – відповіла я чоловікові і пішла до малого. Мамою я стала кілька тижнів тому, і події, які я хочу вам розповісти, теж відбувалися протягом цього часу. Ця розмова з чоловіком відбувся якраз в той день, коли на світ з’явився наш синочок. Про існування цього дядька з Києва я знала. Ми якось навіть зупинялися у нього, коли були проїздом у місті на Дніпрі. Дивно, у нього, наскільки я знаю, дочка є, двоюрідна сестра мого чоловіка. Начебто, Катя, якщо мені пам’ять не зраджує. Може, там дрібниця якась у спадок? Наприклад набір вудок? Хоча, що гадати, думала я. Андрій потім подзвонить, і я все дізнаюся. 26 червня, вівторок. З чоловіком не можу зв’язатися з неділі.

У соцмережах не з’являвся, сам обіцяв зателефонувати – не дзвонить. Після обіду я поклала сина спати і сама лягла подрімати. Відчинилися двері в палату. Прийшла свекруха, не сама – з сумками. – Ну що, почуті були мої мол итви. Ось твоє шмаття, не згадуй лихом! – мати чоловіка світилася від щастя, немов сонечко. – Галина Павлівна, якщо це жарт, то не смішно. Ходімо, я Вас з онуком познайомлю! – посміхнулася я. – З онуком познайомиш? – розсміялася свекруха. – Ні вже, голубонько, обійдуся. Не люблю чужих дітей. Речі твої з квартири я винесла, у сусідки потім забереш. Тут, в сумках, найнеобхідніше – я ж не звір якийсь. І гляди мені, будеш розлученню перешкоджати, я чисто заради принципу у тебе малого відсуджу, а потім до будинку малятка його здам. Ти мене знаєш, я можу! – Галина Павлівна, що відбувається? – напружилася я.

– Вітаю, ти розлучаєшся! Сподіваюся, наступний шлюб мого сина складеться набагато вдаліше. Мій брат залишив Андрію свою квартиру, син вирішив залишитися там. Не чекай, не сподівайся марно. Знаєш, чисто по-жіночому, я розумію, як тобі важко. Але як мати, я рада за свою дитину. Все, щасливо залишатися! Вона пішла. Я дивилася на сумки, набирала номер чоловіка і плакала. 29 червня. Нас виписали. За ці дні від чоловіка так не було ніяких звісток. Мати чоловіка теж не брала трубку. Зате мені зателефонувала господиня квартири, яку ми з чоловіком орендували. Вона зажадала назад свою мікрохвильовку, яку ми, нібито, у неї вкрали. За це вона відмовилася повертати заставу за квартиру. Нас з синочком забрала моя мама. Я майже відразу поїхала на нашу знімну квартиру. Але там уже були інші квартиранти. Сусідка віддала мені мої речі і повідомила, що їх зібрала моя свекруха. Як і речі мого чоловіка. Тільки їх вона відвезла до себе додому. 3 липня.

Ми ростемо. Спимо, їмо і знову спимо. Мама мене заспокоює, каже, що чоловік знайдеться. Але я вже в це не вірю. Як можна не знайти п’ять хвилин, щоб подзвонити власній дружині, яка сама з немовлям на руках? Я починаю вірити словам Галини Павлівни … 3 липня. Я збираюся в столицю, шукати чоловіка. Як тільки я зібралася виходити з квартири, то зіткнулася з Андрієм в дверях. – Де твій мужик? – запитав чоловік, увірвавшись в квартиру. – Мені мама все розповіла, і як вона з ним в палаті у вас зіткнулася, і як він твої речі з нашої квартири забрав. Я там для нас гнусь, а ти? Це правда не моя дитина? – Андрій схопив мене і закричав. – Відповідай! – Та ти хворий чи що, маму свою слухати! Вислухай мене! Я розповіла чоловікові про події останніх днів. У нього щелепа відвисла. – Я там телефон загубив, твій номер не пам’ятаю.

Мама мені дала, а ти вічно трубку не брала. Ще й повідомлення надіслано було з цього номера, що все скінчено, що у тебе інший. Я до матері, скоро повернуся! Чоловік посварився з матір’ю в пух і прах. Вирішив продати свою частку в квартирі і переїхати до Києва, забравши з собою мене і нашого сина. Бабуся у нашого сина тільки одна – моя мама. Сьогодні Галина Павлівна заявилася додому до моєї матері. Андрій особисто виставив свою маму і сказав забути до нас дорогу. – Я ж для тебе старалася, Андрюша! Не пара вона тобі! – ридала невтішна жінка на весь під’їзд. Мені її не шкода, ні крапельки. Кожна людина, рано чи пізно, отримає те, на що заслуговує … А ми готуємося до переїзду в столицю: дочка дядька Андрія давно виїхала в Америку і забула про ро дичів, тому він і залишив спадок моєму чоловікові, який допомагав йому всі роки грошима.