Копаємо ми з невісткою на городі грядки. Будинок у нас новий, придбали минулого літа. Город і сад засадили, очікуємо першого врожаю. І тут невістка викинула таке … Ну, хоч стій, хоч падай! Я аж розплакалася. Як з нею жити далі під одним дахом? Та й вірити, і довіряти я їй тепер не зможу ніколи. Будинок ми ще минулого літа придбали. Не далеко від міста, дачу собі взяли. Ми з невісткою обидва з села. І так нам не просто на тому сьомому поверсі всидіти. Ось трошки грошей назбирали і купили недалеко від нашого міста будиночок з землею. Ремонт зробили косметичний, але основне – це город.
Сад посадили неабиякий: малину, смородину, аґрус, чорницю, барбарис, ну і полуниці соток п’ять. У мене троє онуків, є кому все те їсти. А якщо купив, то яка гарантія, що воно щось корисне і не має там якихось добавок. Ми з невісткою кожні вихідні їздимо сюди сапати город, ну і в саду нашій молодій лад наводимо. А як же ми перші ягоди чекаємо! Дітки до тієї полуниці ще з весни бігають. Малі зроду не бачили, як вона росте і дозріває, а тут диво таке. Я дивлюся, аж сльози на очах від щастя. Повноцінного врожаю в цьому році, звичайно, не очікуємо. Он у полуниці ягоди на пальцях порахувати можна. Всі чекали, поки дозріє. А вчора ми з невісткою в саду разом возилися. І тут я бачу таке: невістка спокійнісінько нахиляється, зриває першу дозрілу ягоду полуниці і з’їдає. Я і слова мовити не встигла. Аж сльози на очі повиходили. Садили разом.
Разом чекали, щоб спробувати. Діти до тієї ягоди щодня бігають, а вона спокійнісінько в рот. Сама! Одна! Так я вже про себе мовчу, дітям першої ягідки з власного саду не дати! Я їй відразу ось там на городі все і висловила. Так плакала, аж захліпалась. Ну як так? Так занеси ти в хату, на всіх поділи. Це ж своє, перше. А вона ще й на мене образилася. Бачте, я їй в рот заглядаю і вважаю крихти. Але не в тому справа. Мені не шкода, хоча немає, все-таки шкода. Тому що можна було на всіх поділити, щоб кожен хоч шматочок першої власної ягідки довгоочікуваної з’їв. Як з нею жити далі під одним дахом? Та й вірити, і довіряти їй тепер не зможу ніколи.
