” 3 дні на збори – сухо сказала Ганна Василівна, – сина у мене вже немає, а це не його діти – я завжди це знала ”.

ПОЛИТИКА

Ми з Дмитром одружилися після інституту. Жили в квартирі, яка залишилася йому від бабусі. У нас один за іншим народилося двоє синів. Мені довелося кілька років бути домогосподаркою, поки маленькі діти не підросли. Свекруха постійно дошкуляла мене тим, що я не працюю. Ніби й не розуміла, що це неможливо, адже сидіти з онуками вона зовсім не хотіла. Та ще й періодично говорила: – Не схожі твої діти на мого сина! Це був не аби який натяк на мою непорядність, хоча приводів думати, що я зраджую чоловікові я ніколи не давала. Від моїх скарг на поведінку матері чоловік тільки потішався.

Тому доводилося просто терпіти. Після декрету я вийшла на роботу, свекруха знайшла новий привід для причіпок. Тепер вона придумала, що я вийшла заміж за Дмитра через його квартиру. Тому що сама я ніколи ні на що не зароблю з такою зарплатою. Скрізь їй представлялася зрада. Коли діти вже подорослішали їх татко захворів. Багато часу ми його доглядали з надією на одужання. Але нам не судилося бути разом. Коли Діми не стало, свекруха змінилася до невпізнання. Почала нам говорити, щоб ми залишили її житло. Я більше не могла мовчати: – Анна Василівна, ви навіщо так?

Я з дітьми маю повне право перебувати тут тому що ми спадкоємці цього майна, і нікуди звідси не підемо! – Ось даремно ти так, Віра! Тільки родичі можуть бути спадкоємцями! Ти для початку доведи, що твої діти рідні моєму синові. Вони зовсім на батька не схожі! – Добре, Анна Василівна, я доведу! Але якщо це виявиться правдою, тоді ви і свою квартиру перепишете на них! Свекруха трохи розгубилася, подумала і погодилася. Адже була на всі сто впевнена, що правда за нею. Я, не втрачаючи часу, пішла з нею і запевнила нашу розмову. Після того як ми дізналися, що Діма їх батько на всі сто відсотків, Анна Василівна змінилася в обличчі.

Я не стрималася і розсміялася: – Як ви могли про мене таке подумати, невже я могла зрадити такого чудового чоловіка? Свекруха мовчки пішла. Повернулася наступного дня із документами на квартиру і заповітом на онуків. – Ти вже прости мене! Я б і так вам свою квартиру залишила, ви ж у мене єдині діти. Не знаю, що так її у вплинуло, а може – хто їй очі відкрив на те, як буде жити, втративши ще і нас, але з тих пір у мене з’явилася ще одна мама. Все-таки є справедливість на цьому світі