Володька Коржівський жив, як пампух в олії: єдиний синочок місцевого підприємця, випещений і розніжений, завжди стильно одягнений і самовпевнений. Він легко крокував по дорозі життя, ніде не зупиняючись і не завантажуючи себе турботами. З такою ж легкістю змінював дівчат. Їй було неповних сімнадцять, коли раптово згасла свічка маминого життя. Як далі без найріднішої людини – Кіра не уявляла. Єдиним порятунком стала бабуся Поліна. Старенька потроху витягала дівчину з прірви напівзабуття і приреченості. Поліна горлицею клопотала біля внучки, намагаючись пробити стіну відчуженості. Крок за кроком, день за днем – Кіра оживала. Важко було Поліні. Ще не забула той час, коли її покійна дочка Софія вісімнадцять років тому хотіла перервати свій земний шлях. Ледве врятували тоді … – Не хочу без нього жити! – голосила Соня. – Повинна, – обіймала її, а сльози градом сипалися з очей. – Повинна і будеш. Уже не про себе треба думати, а про того, хто під серцем. Або і дитя хочеш приректи? Глянула на матір похмурими очима. І в мить, коли їхні погляди зустрілися, Поліна переконалася, що дочка більше ніяких дурниць не накоїть … Рік тому Софія познайомилася з гарним порядним хлопцем – військовим.
Полюбилися. Дмитро запропонував одружитися. І треба ж такому статися, щоб афганська війна забрала його молоде життя, залишивши назавжди чорну хустку матері і невінчаній вдові. Та ще й осиротивши ненаро джену дитину. Вдихнула радість і засвітила щастям очі Софії маленька донечка Кіра. Вона стала для молодої жінки втіхою, тихим острівцем душевного спокою. Росла дивно слухняною, кмітливою, розважливою і неймовірно схожою на покійного батька. Те, що Софія чахне і худне, першою помітила Поліна. – Дочка, треба обстежитися, – не раз говорила. – Не маю часу на це, – відмахувалася та, а сама вже знала, що часу залишилося небагато. Бадьорилася, трималася, терпіла, тільки б Кіра нічого не здогадалася. Але в запевнення, що все в порядку, Кіра не вірила. Допитувалася правду у бабусі. Поліна відмовчувалася. І вже коли матуся зовсім злягла, переконалася, що здогадки справдилися. … Минув рік без мами. Рік всепоглинаючого відчуття непоправної втрати. Травень розлився запашним морем кольору. Через два тижні випускні іспити, тому саме зараз посилена підготовка. Кіра єдина з усього класу претендувала на золоту медаль. – Дочко, – присіла біля неї Поліна. – Коли плаття на випускний купувати? – У наступні вихідні поїдемо на ринок. – Та це ж я, стара баба, буду тобі допомагати?
У тій вашій моді зовсім не тямлю. Що тобі там підкажу? – Бабуся, ваше слово для мене – найважливіше. Та й ви краще будь-кого розбираєтеся в красі. Випускний вечір тривожив сільську вечірню тишу запальними танцями. Серед випускниць виділялася Кіра. Всі погляди були звернені на її струнку фігуру у вишуканій сукні, на хвилі каштанового волосся, які легко спадали на плечі, і сяючі бездонні очі-озера. Особливо пильно дивився в неї Володька Коржовській, що аж прицмокував від задоволення. – Що сподобалось? – Дуже … Тарас раптом випростався і вже серйозно мовив: – Ти її … того … не зачіпай. Сирота. Батько з Афганістану не повернувся. Не треба куражитися. Володька роздратовано сплюнув, розвернувся і демонстративно пішов запрошувати Кіру на повільний танець. Тарас сердито стиснув кулаки. Відносини тривали майже все літо. Скінчилися раптово, як тільки повідомила, що в положенні. – Клепку втратила ?! Не знаєш, що робити! – сичав, роздратовано. – Не буду. Це ж наш … твоя дитина, – шепотіла крізь сльози. – Чи не моя, а твоя. Хочеш – наро джуй і виховуй. А я в цьому участі брати не буду. Ні повернення, ні прощання. Пішов … Довго дивилася услід повільно розтанула в вечірніх сутінках постаті. А як же все слова, сказані першої незабутньою вночі, коли випив її дощенту? А після тієї ночі були інші – руйнівні, прекрасні, що підносили до небес і одночасно обрізали крила.
Обдурена, віддана, розтоптана і морально надламаний – їй нічого не залишалося, крім щирої сповіді бабусі. Поліна кілька хвилин напружено мовчала, а потім раптом посміхнулася: – Я стану прабабусею. Це ж чудово! Тарас допізна орав колгоспне поле. По дорозі додому його “залізний кінь” раптом віддав Богові душу. Заглох. Сутеніло, тому хлопець змушений був покинути трактор посеред шляху і йти додому. Тоненьку постать Кіри зауважив здалеку. Дівчина завзято вимахувала сокирою-рубила дрова. Чи не стримався. Через мить сокира була в сильних чоловічих руках. Кіра стояла поруч і зніяковіло прикривала випнутого живота. – Що ти там ховаєш? – зиркнув скоса. – Всі і так знають. Так що не соромся, а ходи з гордо піднятою головою. Нехай всі бачать, що маєш найцінніший скарб. Що може бути краще материнства? – Але ж без батька, – залепетала крізь сльози, вражена його словами. – Поки що… Вона ошелешено дивилася на Тараса і не могла зрозуміти значення його слів. Раптом хлопець кинув сокиру і підійшов до Кіри впритул. – Виходь за мене.
Він ніжно обійняв її за плечі, пригорнув до себе. – Так ти згодна чи ні? Мовчки кивнула … Але новина отримала нечуваного розголосу. Таке диво: порядна, видний хлопець бере дівку з нагуляним дитям! А як голосила мати! – Чи тобі дівчат мало ?! Володька приробив їй пузо, сам втік світ за очі, а ти рятуєш? Гарне придане принесе невістонька в мій будинок! Нічого сказати… – Чи принесе, та не в твій … Заплескала очима, не розуміючи синівські слів. – У бабусиній хаті будемо жити, – сказав, як відрубав, і на тому розмова скінчилася. Весілля не робили. Тихо розписалися в сільраді, випили по чарочці вишневої наливки з бабусею Поліною, а на наступний день вже потихеньку наводили порядок в домі Тарасової бабки, щоб незабаром туди перебратися. Весна принесла молодій сім’ї на крилах лелек маленького хлопчика. Назвали Дмитром – на честь батька Кіри. І хоч за клопотами не було видно просвітлої години, сил надавала любов. Це світле почуття зар одилося в серці Кіри в перший місяць після весілля. Спочатку думала, що це просто подяка, але потім зрозуміла – любов. Відчувала: нарешті-то вона дійсно щаслива. Щастя сім’ї примножилося з появою двійнят-Сергія та Оленки.
Як діти підросли, то на сімейній раді вирішили, що Кірі потрібна освіта. Жінка зважилася. І вже через півроку була зарахована на перший курс інституту. Обрала спеціальність історика і заочну форму навчання. Згодом отримала бажаний диплом. Пощастило і з роботою: в школі, де сама вчилася, звільнилося місце вчителя історії. Осіннє листя віршовано перешіптувалися під легким дотиком вітру. Кіра Дмитрівна поспішала на роботу. Тримала за руки двійнят-першокласників, а старший син разом з Тарасом йшли позаду. Уже загорнула в школу, коли раптом почула: – Кіра! Це ти? Озирнулася. Перед нею стояв змарнілий, неохайний, з червоним обличчям від любові до чарки Володька Коржовській. З огидою дивилася на чоловіка. Потім рвучко розвернулася, щоб іти, і Володька схопив її за руку. – Хоч би з сином познайомила. Чув, на мене схожий. – Зовні. Але не більше. – Кіра, я дуже дурний був, не розумів, який скарб втрачаю. Знаєш, я тут подумав: чи не почати нам все спочатку? Жінка кілька секунд здивовано дивилася на що стоїть перед нею опудало, а потім розсміялася. – Почати спочатку? З ким? З тобою? Ось вигадав! Так я свого коханого чоловіка ні на одного в світі не проміняю. А що стосується щастя, то ти зробив мене щасливою, подарувавши Діму. Іди, куди йшов. І забудь про мене, тому що таким, як ти, – ні повернення, ні прощення.
