– Віра Михайлівна, ну що ж ви самі йдете? Сказали б мені, що вам потрібно, я б купила і принесла вам. Ну як ви зі слабкими ногами? Мені не важко, правда. Подзвонили б мені, я завжди рада вам допомогти, – зустрівши на шляху до магазину, заторохтіла сусідка Маша, – я ж від душі, не соромтеся, якщо що. – Так що ж я тебе, Марійка, кожен раз просити буду. Сиру захотілося, от вийшла, а так Сашин водій привозить мені все, що треба. Та й мені якось треба рухатися, а то зовсім ноги перестануть ходити, розбалую їх. Ох Марійка, ніяк я не домовлюся зі своїми ногами, щоб вони мені ще послужили, а з сім’єю Саші не хочу жити, невістка у мене дуже сувора. Хоча Саша весь час кличе жити до себе, а невістка мовчить. – А щось я Сашу давно не бачила, – запитала цікава сусідка, – то чи, просто так виходить, що я його не зустрічаю. – Так я його сама більше місяця не бачила, роботи багато у нього, допізна працює. Адже він генеральний директор на фірмі.
Дзвонить кожен день, запитує, Що потрібно купити або якщо в поліклініку треба, так водія надсилає. Дуже я по Саші сумую, дуже. Прикро мені, що рідко бачуся з ним. – А що з ногами у вас, Віра Михайлівна? Що лікарі кажуть? Лікується або як? – Не вгамовувалася Маша. – А нічого конкретного не кажуть. Обстежилася, нічого такого не знаходять, щоб ноги ходити не хотіли, а ось болять і все. Інший раз прямо до сліз. На вік грішать. У них зараз для мене один діагноз – вік. І Віра Михайлівна махнула рукою і, ковтаючи сльози від болю в ногах і від образи на сина, побрела до магазину. Увечері, як завжди, подзвонив Саша. “Черговий дзвінок” – так називала Сашкові дзвінки Віра Михайлівна. Дзвоніть синок дізнатися, чи жива я ще? Так ось, поки що Господь милував, тільки не знаю, навіщо я живу, нікому не потрібна, – почала свою скривджену мова Віра Михайлівна. – Мама, ну що за розмови, що ти знову починаєш ось це все говорити.
– А що мені твої дзвінки, я тебе хочу побачити, скучаю я за тобою, Саша. – Мама, ну не виходить зараз побачитися. Приїжджаю додому після одинадцятої ночі. До кінця місяця розвантажуючи, заїду до тебе. – Напевно мені треба на той світ піти, щоб ти приїхав. Ну що ж, синку, раз ти не маєш часу на мене, тоді до побачення. І зі сльозами ображена мати натиснула на телефоні кнопку відбою. Перед сном Віра Михайлівна натирала маззю свої слабкі ноги і говорила: – Ніжки ви мої, прошу я вас, ну послужіть ви мені ще, походіть, дуже ви потрібні мені здоровими, – і з важким серцем літня жінка лягла спати. І сниться сон Вірі Михайлівні, як ніби її ноги розмовляють з нею: – Ось кожен раз ти просиш нас послужити тобі, та тільки це не від нас залежить, а від тебе. Ось ти ображаєшся і злишся на свого сина, що він до тебе не приходить, а ми тому і болім і не хочемо ходити. Кинь образи. Чи не ображалася б, а краще б сама села в таксі і поїхала до сина, якщо так хочеш побачити його.
– Так як же я поїду, якщо ви так боліте. – А ти припиняй злитися, дивись і ми заспокоїмося. Вранці Віра Михайлівна прокинулася і стала обмірковувати свій сон. “А й справді, поїду я до Саші в офіс, не вижене ж він мене”. – Олександре Миколайовичу, до вас ваша мама прийшла, – повідомила секретар. – Мама? – здивувався Олександр. Він вискочив в приймальню: – Мама, мама, Господи, що сталося? Саша обняв матір і повів її до свого кабінету: – Сідай, матуся, ось сюди, в крісло, тобі тут буде зручно, що трапилося, мама? – Чи не міг заспокоїтися Саша. -Нічого не сталося. Дуже я за тобою скучила. Ну думаю, раз тобі ніколи, поїду сама до тебе побачитися, не виженеш ж ти мене? – Ну що ти, мама, я такий радий, що ти приїхала, зараз ми з тобою будемо чай пити з тістечками і розмовляти. Як я радий, а як же ти мама зі слабкими ногами до мене змогла приїхати? – А я з ними домовилася, синку, що коли до тебе поїду, щоб вони не хворіли. – Мамочко, ну що ти з ними частіше домовляйся і частіше приїжджай сюди до мене чай пити з тістечками, тільки ти мені попередньо дзвони, а то мене може не виявитися в офісі. І Саша з мамою засміялися.
