Кілька днів тому Марусі виповнилося 13. Але вона залишилася зовсім одна. Ніхто з р одичів не захотів дати при тулок у себе вже досить-таки дорослу дівчинку. Всі хитали головами, цокали і шкодували дівчинку, дарували їй шоколадки – ось тільки забрати до себе не хотіли. Сестра мами, тітка Марина сказала, що у неї самої двоє спиногризів, куди їй ще й третю. Двоюрідна тітка Люба, до якої вони з батьками їздили в гості і завжди допомагали чим могли, теж не взяла дівчинку до себе. Чому не пояснила. Брат Папи жив на півночі і можливо не знав, що брата більше немає. Марусю привезли в пр итулок. У кімнаті з нею виявилося три дівчинки, дві такі ж за віком як і вона, і одна дівчинка на два роки старший, але вони їй пояснили, що старшу дівчинку скоро переведуть в іншу кімнату. Нові подружки потягли Марусю показувати побут, де їдальня, де кімната відпочинку, де бібліотека. Вони не питали де її батьки і це було добре, тому що Маруся не готова була відповідати на це питання. Кожен раз рот зрадницьки кривився, голос починав тремтіти і з очей самі собою текли сль ози.
Трохи пізніше прийшла вихователь Інна Іванівна і повела дівчинку в їдальню, так як обід вже пройшов, а вона була голодна. Пройшов місяць, Маруся звикла до розпорядку в при тулку, він навіть почав їй подобатися і їм іноді дозволяли одним погуляти по місту. Ночами Маруся почала спати і майже перестала пла кати в подушку по мамі з татом. Одного разу старші дівчатка стали дражнити її. – Тебе р одичі кинули, тому що ти страшна, ха, ха, ха! – Це не правда – зап лакала Маруся, – вони загинули. – Вони від тебе втекли, щоб тебе не бачити, – сміялися дівчинки. – Ні, вони загинули, розбилися на машині, – кричала Маруся. Далі вона почала пла кати сильніше, потім раптом настала темрява. Прокинулась Маруся в кімнаті на ліжку, біля неї сиділа медсестра, і одна з сусідок по кімнаті. – Прокинулась? Що-небудь болить? – запитала медсестра. – У голові паморочиться – прошепотіла Маруся. – Ну, це не дивно, ти головою сильно вдарилася, коли свідомість втратила, – ласкаво погладила її по голові жінка. – Я пам’ятаю, що плак ала, – сказала дівчинка. – Лежи, не вставай, інакше може гірше стати, – сказала медсестра і пішла. Пізно ввечері в кімнату до Марусі прийшли ті самі дівчатка, які сміялися над нею.
– Прости нас, ми хотіли пожартувати, ми не думали, що ти ось так, – винувато сказала одна з них. – Нічого, – прошепотіла Маруся. – Тебе як звуть? – запитала інша дівчинка. – Маруся. – Ти нас пробачиш? Ми правда не хотіли так сильно тебе кривдити, ми не знали про твоїх батьків, просто кричали, – сказала перша дівчинка. – Так. Я вас пробачила – сказала Маруся. Через три дні Марусі стало краще, їй дозволили вставати з ліжка. Вона відразу ж пішла в бібліотеку, щоб посидіти там і почитати книгу. В цей же час зайшла дівчинка, яка приходила вибачатися. – Привіт, у мене для тебе сюрприз, – сказала вона. – Який? – запитала Маруся. – Я підгледіла в твоєму особистому справі, що у тебе є дядько і його адреса. Ми з дівчатами написали йому листа і він відповів, що не знав про трагедію з братом і що як зможе швидше приїде і забере тебе з при тулку. – Правда?
Дядя Міша за мною приїде? – зраділа Маруся. – Так! – посміхнулася їй дівчинка. Дні Маруся тепер були скрашени очікуванням приїзду дядька. Одного разу, після сніданку, в кімнату зайшла вихователь і сказала. – Маруся, до тебе прийшли. – Хто? – Підемо, сама побачиш! – не стала розкривати секрет вихователь. Маруся здалеку впізнала свого улюбленого дядька. З криком “Мишка!” – вона кинулася йому на шию. Він обняв дівчинку, при тиснув її до себе, потім відсторонив. – Яка ж ти велика стала, Маруська! – захоплено промовив він – біжи, збирай речі, ти їдеш зі мною. Маруся кулею побігла в кімнату, зібрала нехитрі пожитки, розцілувалася з сусідками по кімнаті. Побігла до дядька. На півдорозі, щось згадала і побігла в кімнату до старшим дівчаткам. – Спасибі тобі! – обняла вона свою колишню кривдницю. – Їдеш? – кивнула на сумку дівчинка. – Так, за мною дядько приїхав, – радісно сказала Маруся і ще раз обняла дівчинку …
