На нашому першому побаченні вона мені розповіла, що у неї є син, але мене це ніяк не відштовхнуло, адже у нього є живий батько, який сплачує йому аліменти, а зі мною вона може завести у другу дитину. Здається, спочатку вона мене розуміла і батьки мене підтримували, але коли ми з’їхалися, то все різко змінилося … Відносини у нас були серйозні і, оскільки ми почали думати про весілля, то вирішили спочатку з’їхатися, щоб зрозуміти, чи комфортно нам разом. До того ж я люблю її сильно, тому і хочеться бути ближче, щоб стати її головною опорою в житті. Можна сказати, що у нас ідеальні стосунки, ми в усьому один одного розуміємо і всюди знаходимо компроміси, але залишалося одне «але». Вона хотіла, щоб я буквально став рідним батьком для її сина. Я ж ще на початку наших відносин повідомив її, що буду робити все, щоб її дитині було комфортно поряд зі мною, і виховувати буду, але ми не зможемо стати один для одного наскільки рідними. Ось, припустимо, ранок, ми з жінкою ніжимося в обіймах один одного і про щось тихенько розмовляємо і, здається, життя прекрасне.
Але в цей момент в кімнату вривається її дитина і починає хуліганити. Я намагаюся не показувати свою нервозність цією ситуацією і просто йду робити нам кави. Ось я не розумію, невже вона синові не може пояснити, що він повинен стукати, перш ніж увійти, а коли я пробую виховувати її сина, то просить, щоб я не ліз до нього? Або я завжди у неї буду на другому місці? Останній місяць у нас і пристрасть пропала, а все через те, що вона повністю зайнята сином, а зі мною навіть повечеряти не хоче, щоб розповісти, як у кого день пройшов. Вона наполягає, що я повинен прийняти хлопчика, як рідного сина, а я не можу зрозуміти, чому вона не може знайти часу, щоб приділити увагу нам обом. Невже я все життя буду стояти в тіні її сина і підлаштовуватися? Що ж не про таке життя я мріяв!
