Я нар одилася і виросла у невеликому селі у столичній області. Так ось, на зорі моєї юності, була в мене подружка Вірочка, красуня та розумниця. Коли нам було 15, Віра завела стосунки зі своїм сусідом Юрою. Кохання було пряме неземне, ну, принаймні, всі так говорили. Я ж ці стосунки не розуміла, ще на їх початковому етапі. Юра був (за мірками нашого села) з дуже забезпеченої родини, він був старший за нас і вже був студентом престижного ВНЗ у столиці, приїжджав додому лише на канікулах. Але навіть на канікулах, їхні стосунки зводилися до того, що він говорив Вірі сидіти вдома, вчити уроки, поки сам тусувався з друзями, хоча офіційно при цьому вони залишалися парою, їхні мами називали один одного свахами, і розмов було тільки, ось Вірочка закінчить школу та зіграємо весілля. Я
к я вже казала, Вірочка була розумниця, красуня і відмінниця, причому не заучка, а саме здатна, легко хапала на льоту і була на порядок далі в шкільній програмі, ніж інші однокласники. Всі вчителі пророкували Вірочці блискуче майбутнє, але її мати мала інші плани. За її задумом, єдине призначення доньки – це стати дружиною багатого Юри, і як сир у маслі кататися. Нагадаю, нам було 15! Ми заходили за подружкою. – Доброго дня, тітка Кать, а Віра вийде? – Не вийде. Йдіть звідси. Колись їй з вами тинятися, у Віри хлопець є. Я не розуміла хто з нас старший, тому що мені міркування тітки Каті, як мінімум, здавалися ідіотськими: ну є у неї хлопець, що тепер, з подружками вулицею пройти не можна. Поступово Віра увійшла в роль, повірив в унікальність своєї долі та стосунків, і почала спілкуватися з однолітками з почуттям легкої переваги.
Ну і Бог з тобою, думала я, а невдовзі й зовсім, наша родина переїхала в інше місто, і з Вірочкою ми безнадійно загубилися. Я приїжджала назад не щороку, але щоразу чутки доносили, що Вірочка наро дила чергового спадкоємця. Природно, вчиться вона нікуди не поїхала, як і мріяла її мама, вона вийшла заміж відразу після закінчення школи. О 18-й Віра вже нар одила дочку. Минулого року ми з чоловіком їздили на мою малу Батьківщину, дуже вже хотілося показати коханому, звідки я родом. Як водиться повела показувати місцевий центр Всесвіту – ринок, тобто. Ідемо ми з чоловіком по ринку, люди обертаються нашою англійською мовою і мало не пальцем тикають, і тут мене гукає такий знайомий голос. – Вірочка! – Я посміхнулася, вона змінилася звичайно дуже, але очі, очі все такі ж волошкові.
– Привіт-привіт, майже засміялася вона. Ми розмовляли. У Вірочки четверо дітей, робота продавщицею в будівельному магазині, і… розлучення. Юра зник, щойно наро дилася четверта дитина, поїхав у невідомому напрямку з нашого села, і жодних аліментів. Свекруха, та сама, яка свого часу всім розповідала, яка у неї буде чудова невістка, тепер кляне на чому світ стоїть. Віра дуже подуріла; видно, що життя в неї не цукор, і під кінець розмови вона раптом сказала: – Знаєш, у мене дочка така красуня та талановита, їй би вчитися їхати, та грошей нема. Вона через 3 роки школу закінчує, що робити не знаю, може пощастить заміж вийти вдало, за забезпеченого. – Віра, віра, – нічому тебе життя не вчить, – подумала я і вголос додала, Дай Боже!
