Минуло вже два місяці, і я досі не можу позбавитися відчуття, викликаного моєю поїздкою додому. Я зрозуміла, що насправді нікому не була потрібна. Хоча мої гроші були потрібні всім, але не я сама. Я працюю в Італії вже 10 років і зараз мені 60. Я поїхала, коли мені було 50, і мені довелося багато подорожувати, щоб заробляти на життя. Моя дочка Олена підростала, і я знала, що мені нічого буде дати їй у посаг.
Отже, я почала заробляти гроші, незабаром найняла майстрів і збудувала новий будинок. Два роки тому Олена вийшла заміж, і я була рада бачити її та її чоловіка у моєму новому будинку. Я надсилала їм усі свої заробітки, щоб вони могли жити безбідно. Ми домовилися, що коли я повернуся, то житиму з ними. Під час Різдва я вирішила відвідати їх.
Але кілька невеликих інцидентів змусили мене зрозуміти, що я їм не потрібна – як мінімум, у моїй оселі. Моя дочка навіть вилаяла мене за те, що я скористався рушником її чоловіка. Я повернулася в Італію, переконана, що мені потрібно накопичити на окрему квартиру. Однак моя дочка продовжує наполягати на тому, що жодної проблеми немає – і що я просто все вигадую.
