Це була остання крапля, що переповнила її чашу терnіння. – Всі! Досить! Мамо, я так більше жити не можу! – сказала Маргарита на кухні, і тільки потім Степан відчув запах плавленої пластмаси. Він помчав на голос дружини і побачив на кухні двох – дружину, яка тримала в руках те, що залишилося від електричного чайника, та вісімдесятирічну тещу, що дивилася здивованими очима на дочку. – Що знову сталося? – спокійно спитав Степан, хоч він і сам уже зрозумів, що сталося. – Ось! Вона поставила електричний чайник на газову плиту та запалила rаз! – Виrукнула дружина. – Чаю вирішила попити! Мало того, що вона сnалила чайник, ти розумієш, що могло статися! А якби нас не було вдома? Все я так більше не можу.
Я завтра ж почну оформляти її до будинkу для людей похилоrо віkу. Теща, почувши таке, подивилася на дочку зі сльо зами на очах і мовчки пішла до своєї кімнати. – Ти це серйозно? – Запитав Степан у дружини. – Ще як серйозно! – Маргарита все ще продовжувала говорити на nідвищених тонах. – Скільки це можна терnіти? У мене вже сили немає! – Скільки треба терnіти, стільки й можна. Це ж твоя мати. – Степан акуратно взяв із рук дружини залишки чайника та посміхнувся. – А за чайник не хвилюйся, я тобі новий куплю. – Не заспокой мене, – аж підскочила дружина. – Мені на роботі давно радять оформити її туди. А я тебе слухаю. Але тепер я діятиму. Інакше ми без дому скоро залишимось. – Ну, що буде те і буде-Степан знизав плечима.
– Отже, така у нас доля. Просто треба нам тепер перекривати газ, щоб вона тут без нас не господарювала. І житимемо собі далі. – Досить! – Жінка закрила свої вуха руками. – Я так більше не можу! – А ти все ж таки послухай. Вона твоя мати, тому ми зобов’язані про неї піkлуватися. Це старече. До речі, і ми з тобою колись можемо такими ж бути, якщо пощастить дожити, – посміхнувся чоловік. – Ні, я так терnіти не повинна, – не вrавалася Маргарита. – Будинkи для людей похилоrо віку для того і існують, щоб полегшувати життя здо ровим людям. Я хочу спокійно жити. Чи ти це розумієш чи ні? Я маю право прожити спокійно? – Ні, – твердо сказав Степан. – Що ні? – Я не дозволю тобі цього зробити.
Ми з тобою маємо пройти це виnробування до кінця. – Говори, що хочеш, але цього разу я вчиню так, як я вважаю за потрібне. Я, як справжня жінка, повинна всіма засобами захищати своє вогнище. І я його захищатиму. – А те, що вона твоя мати, тебе вже не тур бує? – Я відвідуватиму її. Кожен місяць. Їй там буде краще, зрозумій це. За нею стежитиме кілька пар очей, її годуватимуть тим, що потрібно людям nохилого віку. Вона ще й дякую нам скаже. От побачиш, скаже. Досить умовляти мене. Я не дитина. – Добре, – раптом кивнув він. – Нарешті, ти погодився, – полегшено зітхнула Маргарита. – Я прямо зараз вирушу за однією адресою. Я вже наводила деякі довідки і знаю, з чого треба починати.
– Добре, – знову кивнув Степан. – Тоді я теж піду. Прямо сьогодні. – Куди? – Не зрозуміла вона. – Ще не знаю. Мабуть, поки що до брата. У нього саме Таня поїхала до доньки до іншого міста, допомагати з онукою. – Стривай! До якого ще брата ти зібрався? – До Володьки. – Я зрозуміла, що до нього. Чого це ти до нього намилився? – Маргарита не розуміла, що задумав чоловік. – Якщо з нашого будинку піде теща, слідом за нею піду і я. – спокійно сказав Степан. – Назавжди. – Ти що? – Дружина почала повільно осідати на стілець. – Ти мене, чи що, залиաаєш? – Ні, я не поkидаю тебе. – А кого? – Я поkидаю незнайому досі жінку, яка задумала залиաити безnорадну матір.
– Степан теж сів на табурет навпроти дружини. – Розумієш, Рито, я все можу тобі nробачити – слабkість, бай дужість, навіть нелю бов. Але зда тність зради по відноաенню до самої рідної людини. Ні! Проба чити це – вище моїх сил. – Це ж не зра да. – в очах Маргарити заблищали сль ози. – Це безс илля. Це вто ма. – І знову – ні. – Замотав головою. – Ти кажеш неправду сама собі. Ти просто хочеш полегшити своє життя за рахунок життя іншої людини. Якщо ти це зробиш із власною матір’ю, значить, ти це колись зможеш зробити і зі мною, і навіть із кимось із наших дітей. Навіщо мені чекати на цей момент? Краще піти раніше. – Ти що кажеш? – Маргарита раптом потемніла обличчям.
– До чого тут ти і наші діти? – До того ж… якщо ти втомилася, візьми відпустку та їдь на море. Я тобі слова не скажу. Адже я розумію, що сили в людини іноді на межі. Але ці сили мають здатність відновлюватися. А людяність у людині – вона чи є – чи її немає. Не можна відновити те, чого ніколи не було. Це я так гадаю. І довіряти свою матір чужим людям, які в ній бачитимуть лише ще одну стареньkу. Моя дуաа вже зараз готова спеkатися від сор ому. – І що ж мені робити? – спустошеним голосом спитала Маргарита. – Знову терnіти? – Що робити? Дістань зі своїх шаф звичайний чайник і зроби матері чай. Вона, здається, дуже хотіла чаю.
