Хочу розповісти про свій дуже поганий вчинок, який я зробила 20 років тому і за який я докоряю себе до сьогодні. Наслідком цього вчинку є мій син, якого я дуже люблю і яким пишаюся. Перед своїм чоловіком, якого я дуже люблю, мені взагалі нема прощення. Майже 20 років спільного життя чоловік думає, що виховав доброго та порядного сина. Ще до заміжжя я знала, що дитина інша. Але дуже любила цього чоловіка. І це було взаємно. Я вирішила промовчати і сказати, що незабаром він стане батьком. Але після хвороби чоловіка, задумалася, може, варто розповісти правду? Чи залишити все як є? До заміжжя ми з нинішнім чоловіком часто могли сваритися через дрібниці. Молодість, запальність, почуття максималізму та інше призводило до того, що я часто ображалася та їхала до рідного села до батьків. І ось в одну з таких сварок я припустилася найбільшої помилки в житті.
Увечері з подругою пішла розважатись у нічний клуб на зло хлопцю. Познайомилася із іншим. Ми розмовляли і провели разом вечір. Вранці я швидко зібрала речі та поїхала. Я сильно переживала, адже зрадила майбутнього чоловіка. Але зізнатися не вистачило сил. А потім я дізналася, що чекаю дитину. ”Чи це дитина?” – подумала я. За моїми підрахунками батьком міг бути як мій хлопець та й той незнайомець. І тоді я зрозуміла, що дитина від незнайомого хлопця. Отак посварилися! Я проклинала все та всіх. Не могла повірити, що це сталося зі мною. Я розповіла, що чекаю дитину, і вона зраділа. Ми ще не були одружені, але справа до цього йшла. А новина, що ми станемо батьками, прискорила процес. Весілля зіграли у вузькому сімейному колі. А вже за півроку на світ з’явився синок. Я не знала, що нас чекає попереду, але, коли побачила щасливий погляд молодого батька, вирішила, що не розповідатиму про зраду. 20 років пролетіли швидко. Я раділа, що помилка молодості подарувала мені сина. І що я зберегла все таємно від чоловіка.
З нього вийшов найкращий у світі батько та чоловік. Якби я не втрималася та зізналася, то цього могло б не бути. Наш хлопчик виріс порядною людиною, закінчив школу та вступив до інституту. У нього з’явилася навіть симпатична дівчина. Вони зустрічаються вже понад рік. А ми не можемо натішитися його успіхами. Життя не було легким і безтурботним: чоловік цілодобово на роботі, а вдома намагався максимально проводити час з дитиною. Все було добре, але у 40 років він почав скаржитися на здоров’я. Ми грішили на стрес та завантаженість на роботі. Я не можу передати словами, що я пережила на той момент. Перед очима прослизнуло все життя. Я відчувала себе винною перед коханим: йому довелося, того не знаючи, ростити зовсім чужу дитину. Чому я не зізналася одразу? Поки чоловік хворів, я сиділа біля його ліжка і благала Бога, щоб він одужав. Я собі пообіцяла, що як це станеться – розповім правду. Адже він може так нічого й не впізнати.
З мого боку, це було б не справедливо по відношенню до нього. Через деякий час чоловік одужав, і я вже була готова зізнатися, але тут увійшов лікар і перебив мене. Я вийшла в коридор і довго приходила до тями. У палаті мені здавалося, що я мушу зізнатися. Я мріяла якнайшвидше позбутися вантажу і розповісти все чоловікові. Але я не подумала – чи потрібна йому ця правда? Незабаром чоловіка виписали додому, і ми з сином оточили його турботою та любов’ю. Але в глибині душі я докоряла себе за зраду. І переді мною вкотре став вибір: розповісти про зраду чи замовкнути назавжди? Кому вона взагалі потрібна-ця правда? Ми стільки років прожили разом без неї і щасливі. А він ніби відчуває недобре. Постійно питає, чому я така сумна. Доводиться щось вигадувати, доки не прийму остаточного рішення. Я люблю свою сім’ю і найбільше боюся втратити їх. Тільки от совість не дає спати ночами. Минулого не повернеш і ніколи мені не буде вибачення, але я ні про що не жалкую. Адже у мене є мій хлопчик – моя радість та гордість.
