Після закінчення університету я переїхала до села працювати. Тут я познайомилася з одним хлопцем: високий, блакитнооких шатен, не закохатися – не було варіантів. Через свою професію він бував у селі раз-два на місяць. Я щоразу терпляче чекала на нього, а коли ми бачилися, я була найщасливішою на світі. Я забувала, що, крім його обіймів, є й інші тепленькі місця на світі. Мені було досить відчути його присутність поряд. Про наше подальше сімейне життя я й не замислювалася. Потім він якось приїхав, а мені про це ні слова не сказав, далі це періодично повторювалося. Я вірила і чекала, що мій коханий одного дня все пояснить, але цього не сталося. Якось моя подруга сказала, що в нього з’явилася друга дівчина. Я не повірила, але дарма. Ще через якийсь час у селі почали говорити, що він збирається одружитися з донькою якогось багатого підприємця, який жив у Москві, але був із цього села. Якось, повертаючись додому з покупками, я почула веселу мелодію, що долинала з їхнього двору. Я підійшла ближче і побачила свого коханого з його нареченою.
Як же я мріяла стояти поруч із ним у білій сукні… а тепер поруч із ним стоїть інша. Я не змогла стримати емоції, заплакала та побігла додому. Пізніше я переїхала до свого рідного міста, роботу теж перевела туди. Але це не допомогло. Мені було боляче, образа з’їдала мене зсередини. Я постійно порівнювала себе з тією дівчиною, виявляла недоліки у собі. Словом, я йшла на дно. Приблизно в цей же період я отримала повідомлення від одного з моїх залицяльників. Він був військовим, нас познайомила його сестра, яка й дала йому мою адресу. Він писав мені майже щотижня. За його листами можна було сказати, що він був дуже серйозним та освіченим. Я відповідала йому, бо з ним дуже цікаво було спілкуватися. Він став мені добрим другом. Ми продовжували переписуватися доти, доки він не переїхав до нашого міста. Напередодні свого приїзду він написав, що хоче зустрітися зі мною, щоб обговорити кілька важливих моментів і просив нічого заздалегідь не вигадувати. Я ще до кінця не відійшла від тієї історії і в різкій формі заборонила йому навіть з’являтися на моєму порозі.
Згодом у її сестри я дізналася, що мої слова глибоко поранили його. Мені стало соромно, тому що я зрозуміла, що з метою помститися одного, я образила іншого, для якого я багато важила. Вже минуло кілька років, але я все ще, щоразу згадуючи про нього, подумки перепрошую у того хлопця і відчуваю свою провину перед ним. Стільки спільних поглядів та інтересів, скільки було у нас із ним, більше ні з ким не було. Я більше ні з ким не відчувала себе настільки комфортно, як у листуванні з ним. Адже я цього не цінувала. Я прийняла такий дар як належне. Тільки через роки усвідомила, що, можливо, він і був тим самим єдиним у житті, а я його прогнала… Коли біль від образи вщухла, я вийшла за колегу. Ми живемо у мирі та злагоді, але полюбити його у мене не виходить. Напевно, і до дітей не дійде. Отак я й упустила своє щастя… Якби я знала…
