– Маша, виручай, річниця Олексія, 5 років як його немає з нами, приїдуть з села, а у мене сама знаєш скільки рідні, хіба набереш посуду і столу немає, позичи, Рідна, на наступний день все поверну, – стурбо ним голосом лепетала подруга Саша по телефону. – Ой, навіть не знаю, мої обіцяли приїхати, ну добре, раз така справа, заходь, я зберу тарілки і стіл звільню, помию, так що забирай, ой, Олексій, Олексій, як час швидко летить, – голосила Марія, шкодуючи Льошу, синів Саші і саму Сашу, давню приятельку, багатодітну матір, яка втрачається масла сина і своє здо ров’я на будівництві, коли працював там маляром. Стрепенувшись, Маша вирушила на кухню. Обідній стіл, що стояв посеред кімнати, був єдиним столом у квартирі Марії. Широкий і легкий, він прослужив господині довгі роки, з радістю приймав рідню, дочок з внучатами, садив всіх рядком і з задоволенням слухав всі розмови і nлітки, якими ділилися рідні. Всі настільки звикли до цього столу, що нікому і в голову не приходило замінити його на новий, більш сучасний.
Цей стіл, як живий організм, дихав і жив життям господині і життям всієї її рідні. Він знав всі їхні сеkрети і бажання, сміявся разом з ними і nлакав, переживав кращі моменти і сумні хвилини їх доль. І ось тепер, будучи вимитим до ідеальної чистоти, звільненим від звичних для нього речей, серветок, графина з водою і склянки, стіл стояв і чекав, самотній, три вожно прислухаючись до кожного шурхіт, і потай сподіваючись, що Саша передумає і не прийде за ним. Марія метушливо складала тарілки, одну на одну, перекладаючи папером і згадуючи кращі роки свого життя. Коли був живий її чоловік, вона часто, ось так, діставала улюблений сервіз з шафи, перемивала кожен предмет і терла до блиску. Простенький, але такий дорогий сер цю набір посуду, був свого часу викуплений по блату, з переnлатою, на всю зарnлату чоловіка. Женька хоч і вила яв тоді Марію за марнотратство, але швидко заспокоївся, а незабаром і зовсім похвалив дружину за практичність. Після цього сервізу в квіточку шафа став швидко наповнюватися і іншим посудом, кришталевої.
Сестра Марії-Анюта, працювала директором магазину і всі кращі кришталеві Набори приносила сестрі. Були тут і чарки-туфельки з каблучками, і високі келихи на різьблених ніжках, і стопки з особливого кришталю, загалом багато чого було дефіцитного і, головне, рідний до болю. А ось велика оксамитова коробка з срібними і мельхіоровими приладами. Натерті до блиску ножі і виделки лежали кожен у своєму відділенні з білого атласного полотна. Краса, та й годі! Синдром відкладеного життя був знаком Марії з самого дитинства. Це було не тільки її захворювання, але і багатьох людей з радянського минулого. Пройшовши крізь nекло порожніх прилавків, ці люди берегли кожну річ, з таким трудом здобуту в довгій черзі таких же простих людей, як і вони. Навіть зараз Марія не позбулася цього синдрому. Змінилися часи, але не Маша. Вона залишилася колишньою, ощадною і практичною. Дзвінок у двері. Це Саша. Вона за речами. У квартиру увійшла подруга в супроводі двох своїх синів. Здорові хлопці хвацько підхопили стіл і винесли з квартири.
А Саша склала посуд у велику спортивну сумку, зсипавши блискучі прилади в бічне відділення. – Марія, спасибі, завтра ввечері все принесемо, – промовила Саша і вийшла слідом за синами. Наступного дня, ввечері, як і обіцяла, Саша з синами повернула Маші все, що взяла напередодні. Ну, або майже все. – Марія, nрости мила, кілька чарок розби лися, надто вже вони у тебе тоненькі і приладів всіх теж не знайшла, куди поділися, зі сміт тям винесли, вилочки там і ложечки не все, а так, все чистеньке, помила, просушила і бігом до тебе, – відзвітувала Саша і поставила на стіл тарілку з млинцями, як годиться, Олексія пом’янути. Марія пройшла на кухню. Стіл самотній і нещасний стояв як і раніше, посередині кімнати. Марія взяла ганчірку, любовно і дбайливо протерла його блискучу поверхню і поставила все, що стояло раніше. Серветки, графин з водою і стакан. Потім пройшла в кімнату, де лежала купа залишеного посуду.
Ох, як աкода, два черевичка роз биті, ложечок не вистачає і виделок. Марія, навіть не ставши перемивати, склала посуд в шафу. Прилади, срібні та мельхіорові, зайняли свої звичні атласні ліжечка і заснули спокійно і безтурботно в своєму улюбленому шафі. – Мама, а що зі столом, краю якісь не такі, я рукав зачепила, – здивувалася і обу рилася одночасно дочка Наталя, звернувшись до матері. – Та дур ниця, Саша брала на поминки, там багато було їх рідні, ось і подряпали трохи, – відповіла Марія, – ховаючи очі і сподіваючись, що дівчатка не помітять кілька відсутніх чарок, склянок і приладів, що стояли в шафі. – Мамо, будь ласка, не давай більше нічого з дому, як ти не розумієш, адже поминки-це rоре. І тепер чужа бі да проникла і до нас, разом з цим столом і посудом, наша сімейна аура похитнулася і підпала під вплив чужого нещ астя, сл із і від чаю. Слова дочки мене дуже зачеnили, тільки зараз я подумала, що зробила дурі сть.
