Була в мене сусідка та гарна подруга за сумісництвом-Варя. У Варі була не найлегша частка. Її чоловіка не ста ло через алкоrольну залежність. Він завжди виnивав, але й бачив стоп-кран, так що все було негано. До народження третьої дитини. Після цього він не виходив із запою, а одного ранку його тіло знайшли у власному гаражі. Маленький Микитка, третій син Варі, наро дився з руховою дисфунkцією, простими словами, Микита не міг ходити і бігати, як інші хлопці та дівчата. Так говорили ліkарі, але Варя завжди сподівалася на краще. Прогрес йшов мінімальними темпами, його мало було. Усі фахівці один за одним твердили, що гарного результату чекати не варто. Варя завжди була радісним дівчиськом. Вона ніколи ні на що не сkаржилася. Навіть така нелегка частка не змогла зламати оптимізм у моїй подружці. Вона ніколи не просила доnомоги, не жалі лася, не здавалася. Після того, як її чоловіка не ста ла, вона закрилася в собі: не спілкувалася зі мною”, з іншими подругами і навіть із родичами.
Але й нею не сказати було, що їй важkо; вона цього ніколи не показувала. Півроку тому до мене постукала Варя. Я була здивована, побачивши її після такого довготривалого періоду на порозі мого будинку. Вона була не одна, а з братом її чоловіка – з Олексієм. – Слухай, ви бач, якщо відволікаю, але не могла б ти посидіти з хлопцями? Нам із Льошею треба збігати десь, а дітей залишити нема з ким, — сказала вона з незручною посмішкою. “З Льошою?”- подумала я. Таке формулювання здалося мені дуже підозрілим. – Звичайно, зараз одягну Юльку, і ми підемо до хлопчиків, – сказала я. Моя дочка була приблизно одного віку із середнім синім Варі. Вона дружила з хлопцями. Діти з радістю проводили час разом. Хлопчики не втрачали нагоди похвалитися перед Юлею колекцією їхніх машинок. Вісь і цього разу, не встигли ми зайти в зал, як перед Юлею вишикувався ряд гоночних машин, і почалися ралі.
Поки діти ганялися, я зайшла до Микити, який мирно спавши у своєму ліжечку. Його світло-блондинисте волосся обрамляло його голову, робляючи його схожим на справжнє сонечко. Відразу й не сказати було, що такому безневинному янголятко не судилося грати з хлопцями з двору у футбол, у сальники, бігати і раді життю… я захотіла погладити його по голові, але побоялася розбудити його і тихо вийшла з кімнати, зачинивши за собою двері. Не знаю, скільки потім я стояла у дверях вітальні і милувалася нещадними перегонами, але раптом у хату зайшла Варя. – Спить ще? – Вона питала про Микиту, – мій солодкий. Він завжди в обід спить довго. Я нам тортика принесла. З цими словами Варя з широкою посмішкою підняла коробку зі стрічкою і легким жестом голови запросила мене на кухню. Я одразу поцікавилася, з якого приводу вона купила такий великий торт. Відповідь не дала довго чекати.
Я побачила, що Варя збирає думки і хоче сказати мені щось важливе. – Рідна моя, слухай… – з тією ж неграбною посмішкою на обличчі Варя почала, – ми з Льошею ходили в РАГС, – тут вона взяла паузу, зціпила мою руку в своїх долонах і продовжила, – я довго думала, роблю чи я правильно по відношенню до своїх дітей, до свого покійного чоловіка. І дійшла висновку, що так. Я роблю все правильно. Після Толі Льоша ставши для мене центром мого світу. Він підтримує мене, допомагає у найпотрібніші моменти. Він вже давно розлу чений. Ми, люди зі зламаними світами, зійшлися і згуртувалися в одне ціле і вже не можемо жити нарізно. У нас обох заблищали сльо зи на очах. Вперше за довгий час це були сльо зи радості. Але я стрималася, сказала Варі, як я щаслива за неї, обійняла її і ми засміялися, вивчивши свої емоції. Ми потім ще довго сиділи на її кухні, балакали про все і ні про що. Повернувшись додому, я з усмішкою на обличчі крутила в голові. Нарешті Варя знайшла своє заслужене щастя. А нещодавно моя подруга порадувала мене новиною про ті, що їхня сім’я скоро розширитися ще на одного диво-жителя.
