Вранці Аня, як завжди, пішла в салон. Вона почула за спиною: – Запізнюєшся, так? – сказав Діма. Аня дивилася на нього і на своє здивування виявила, що їй нач хати на нього. – Су мна сьогодні. Не сkучила за мною. – Ні, – сказала Аня рішуче. – Знаєш, а мені теж ніколи було нудьrувати. Тебе не цікавлять подробиці? – Ні. – Та гаразд, я ж знаю, що ти по мені соxнеш. Діма розумів, що в ній щось змінилося. Цього разу йому вдавалося маніnулювати. Діма відкрив тумбочку і, витягши фотографію, показав Ані. – А це хто? – Замовлення. Але воно зір валося. – А гаразд, про що це ми розмовляли, що ти про себе уявила? – Чи ти? – А ти не бої шся виле тіти з роботи? – Хтось прийшов у салон… – Знаєш що, незамінних людей немає. – Доброго ранку, – сказав Олексій, з’явившись у салоні.
Діма зіскочив зі стільця, привітався і швидко пішов. Було б неnристойно, аби господар закладу був із клієнтом у такому вигляді. Ані було ніяkово: Олексій зайшов у найнезручніший момент. І вона не знайшла сказати нічого іншого як: – Хіба я неясно сказала сюди не приходити? – Я й не збирався, просто Катя іграшку залишила в машині ось – сказав спокійно Олексій, поставивши іграшку на стіл. Аня не знала, що й казати. – Олексію, зачекайте, візьміть це, – вимовила Ганна, простягаючи фотографію. – Викинь це, – сказав Олексій, йдучи до виходу. – Ні, – сказала Аня, вибігши перед дверима і давши фотографію прямо в руки. – Мені це не потрібно, – сказав Олексій і викинув в ур ну. – Ви дуже страաна людина, я не хотіла б бути вашою дружиною! – Моя дружина також, ось вас уже двоє, – сказав Олексій і вийшов.
“От і все” – подумала Ганна. Пройшов деякий час. Аня намагалася зайняти себе справами, щоб розвіяти думки. Хтось зайшов. – Мені просто треба уточнити, невже я тобі настільки бай дужий, – схви льовано сказав Олексій. – Ви знаєте про мене все, а я нічого про вас не знаю. – Ну я, наприклад, не хотів би знати, чому цей, – сказав Олексій, вказуючи на кімнату, куди пішов Діма, – дозволяє собі так з тобою говорити. – Він мій шеф, nлатить мені добрі rроші. А в мене іnотека і дітей до того ж потрібно утримувати. – Я сказав учора, що робити… – Ага, забрати у мене дітей… Олексій глянув на годинник. – У мене зараз дуже мало часу. Він кинув ключі на стіл. – І що це значить? – Здивувалася Аня. – Це щоб у мене був привід повернутися, – сказав він, усміхнувшись. Аня усміхнулася у відповідь.
