Діти більше не дзвонили мені, не писали, і я вирішила, що вони до мене байдужі. Але у 30-річчя нашого з чоловіком шлюбу розкрилася причина такої поведінки

ПОЛИТИКА

Тридцять років разом, – не жарт. Великого свята ми із чоловіком не планували. Просто посидимо всі разом, усією сім’єю. Але ж донька приїжджати відмовилася. Цього ж дня їх із чоловіком запросили на весілля друзів, і вони хотіли їхати туди. У сина теж був запланований якийсь корпоративний захід. Тож ми з чоловіком залишалися самі. І така обра за мене взяла, що я розnлакалася. Як же так сталося, що ми нецікаві своїм дітям. Самі ніколи не зателефонують, не поцікавляться нами, а тепер і привітати нас не хочуть.

Чоловік мене заспокоював, казав, що у дітей тепер своє життя, а ми є одне в одного і цим маємо бути щасливими. З чоловіком мені пощастило, слів немає, але все ж таки… Адже все життя на дітей поклали і освіту їм дали, і з житлом допомогли. І байдужість їх була обра зливою. Заснула я з такими сумними думками, а вранці… Перше, що я побачила, розплющивши очі, був величезний букет, а на дзеркалі трюмо був напис: «Люблю тебе тридцять років!» Як це було приємно! Але це ще не все. Ми поснідали, і чоловік повіз мене на орендовану ним дачу. На цій дачі ми провели цілий тиждень, насолоджуючись усіма принадами заміського життя.

В останній день чоловік подарував мені кошеня, щоб я не залишалася одна, поки він на роботі. Кошеня було дуже симпатичне і найкращого подарунка не можна було придумати. А коли повернулися додому, то виявилось, що діти хвилю валися весь тиждень, не знали, що й думати. Ми ж нікого не попередили про від’їзд. Вони звикли, щоб я дзвонила їм щодня, турбувалася про них, чіплялася з непотрібними порадами. А ось не подзвонила кілька днів, і вони захвилювалися. Значить не такі вже й байдужі були до нас, просто треба вміти відпускати своїх дітей. Наразі стосунки у нас налагоджені: ми стали менше турбуватися про них, більше жити собі. Вони, навпаки, стали більш уважними до нас. І все у нас у сім’ї чудово.