Я давно мріяла переїхати з міста в село. Випадково натрапила на оголошення з продажу дачної ділянки за низькою ціною. Поговоривши з чоловіком, ми вирішили, що повинні поїхати і подивитися будинок. Коли вже підписали всі документи, то чоловік запитав у господині про їхні речі. – А речі ви коли зможете забрати? – Цей мотлох ви можете викинути, він нам не потрібен. Якщо щось сподобається, то користуйтеся на здоров’я. – сказала вона. Ми з чоловіком стали прибирати будинок, так би мовити, від мотлоху. Господарі навіть не забрали фотографії, які висіли на стіні. За фотографіями в рамці можна було зрозуміти, що у жінки, яка тут до нас жила була велика сім’я.
Ми з чоловіком вирішили, що викидати фотографії не будемо, ми їх зняли зі стіни і вирішили прибрати кудись в шафу. Коли я прибиралася у великій спальні, то натрапила на коробку. Вона була зроблена з червоного дерева з цікавим замком у вигляді квітки. Всередині коробки лежали листи. Чесно зізнаюся, я їх всі прочитала. Жінка писала своїм онукам і доньці. Розповідала про дні ві йни, про своїх батьків. Вона просила своїх близьких людей пам’ятати, що цінніше сім’ї у людини нічого немає. Листи їм не відправляла, боя лася, що онуки їх втратять або не прочитають через зайнятість. Вона сподівалася, що вони прочитають їх після її nохорону. Але одна з онучок назвала їх звичайним мотлохом.
Читаючи листи, я не могла стримати сл із. Мені захотілося, щоб адресати їх отримали. Я думала, що хоча б дочка виявиться людяніше і захоче листи забрати. Чоловік подзвонив дівчині, яка продала нам цей будинок. Вона дала номер мами без зайвих питань. Трубку взяла бадьоро говоряща жінка. Коли чоловік сказав про листи, то вона відразу ж відмахнулася від них. – Так, ви їх викиньте. Матері в останній рік життя було нічим зайнятися, ось і писала листи ці. Перший час нам відправляла, але я сказала, що не потрібно. Щоб не обра зити її, я пояснила, що ми можемо їх втратити або забути прочитати.
