– Я жодного разу не була у сина вдома, – розповідала Наталія Петрівна. Їй приблизно шістдесят років. Син одружився п’ять років тому і переїхав до дружини, якій дісталася однокімнатна квартира від бабусі. – Незважаючи на те, що будинок розташований на сусідній вулиці, до народження внучки я і не думала піти до них у гості. Вони цілими днями були на роботі, а на вихідних у них свої плани. На свята вони самі заїжджали, з подарунками, тортиком і квітами. А з сином ми часто зідзвонювалися, так що всі були задоволені. Невістка наро дила недавно. Приблизно три місяці ваrітності вона провела в ліkарні під наглядом ліkарів.
Наталія Петрівна ходила до неї, допомагала, дбала, і думала, що після народження внучки теж допомагатиме невістці з дитиною. Вона дуже чекала цього. Але невістка до полоrів вже кілька разів говорила свекрусі, що допомога не потрібна, вона сама впорається. А Наталія Петрівна думала, що вона просто не розуміє якого буде це, як важко їй буде, і допомога їй не завадить. – Мені з сином допомагала мама. Якби не вона, я не впоралася б. А ось моїм моя допомога не потрібна. Вони навіть після виписки не пустили мене подивитися на внучку. Просто підвезли до будинку і попрощалися. Дитині вже півроку, і всі спроби Наталії Петрівни побачити дитину протягом цього часу були марні.
– Добре, що останнім часом стала довіряти мені гуляти з онукою. Я гуляю з нею коляскою поки вона спить. А коли прокидається, дзвоню невістці, вона її забирає. Але мене не пускає. Каже, мовляв, спасибі, що погуляли, я повинна годувати, приходьте завтра, якщо можете, і все, закриває двері. Я, напевно, вже звикла, тому що більше не обра жаюся. Складно зрозуміти, нормально це чи ні. З одного боку, це її квартира, вона господиня, у неї дитина, вона робить так, як хоче, і так, як їй зручно. А з іншого, свекруха тільки хоче посидіти з онукою і допомагати їй, і таке звернення до неї-неповага.
