Я вдало вийшла заміж, була молода та гарна. До чоловіка не мала особливих почуттів, просто поважала його. Він був гарною, пристойною людиною. Згодом ми стали добрими друзями. Він любив мене, дуже любив і досить щиро. Після народження сина він ставився до мене як до богині. Ми найняли няню, вона допомагала мені з дитиною; у мене була хатня робітниця, яка допомагала по дому, по господарству. Ми жили у великому двоповерховому будинку; у мене завжди вистачало часу для себе. Словом – я жила на своє задоволення.
Чоловік робив все, щоб ми не потребували нічого: ми жили в достатку, у сина було все. Я сподівалася, що він виросте та вибере собі гарну дівчину. Але він закохався у дівчину з дитя чого будинку, вона народилася у дуже бідній родині. Я не могла прийняти її. Умовила сина покинути її: вона не була йому парою. Але мій син казав, що краще за неї немає. Якось він сказав, що вона заваrітніла від нього. Я влаштувала істериkу, наполягала, щоб вона позба вилася дити ни, з силою її відвезла до ліkарні, але їй якось вдалося втекти. Син перестав спілкуватися зі мною, а потім вони побралися. Ми із чоловіком не пішли на весілля, навіть не привітали.
Пройшло багато років. У них зростає дочка. Син не приходив до нас, не спілкувався ні зі мною, ні з татом. Якось на вулиці я раптово побачила дружину мого сина, вона була з дитиною. Дівчинка була напрочуд гарна, просто копія мого сина: з блакитними очима, світлим волоссям. Я мало не заnлакала. Це точно була моя онука. Увечері зателефонувала синові і попросила його з донькою та дружиною прийти до нас на сімейну вечерю. Наступного дня син приїхав із усією своєю родиною. Я міцно обійняла внучку; раптом вона мене поцілувала в щічку і сказала: “Бабуся, я люблю тебе”.
