Ще в ранньому дитинстві я відрізнялася від моїх двоюрідних сестер та братів. Мене завжди тягнуло до творчості, картин. Навіть тоді, коли дівчата у моєму віці грали ляльками та будиночками, варили каші та займалися дівочими справами, мій розум був забитий лише одним – творчістю. Для мене робити вироби з бісеру було набагато приємніше, ніж грати з лялечками. Але вся моя рідня з мене тільки сміялася, коли я завжди малювала картини або робила щось своїми руками, коли у мене явно був талант, вони навіть це називали «мазюканням і байдикуванням» – чим я й займалася, щоб не займатися більш серйозними справами.
Мені завжди через це було nрикро. Навіть мої батьки посміялися з того, що я хочу вступити до академії мистецтв. Натомість вони мене відправили вчитися на економіста. Я, звичайно, вивчилася, але мені не знадобилися ці знання, ні цей диплом. Оскільки любов до творчості була в kрові, я все одно стала працювати у сфері мистецтва. Я пройшла кілька курсів та отримала сертифікати від важливих осіб у нашій сфері, і мені запропонували гарну роботу художником. Коли я про це повідомила рідні, вони лише посміялися у відповідь і порадили знайти нормальну та справжню роботу.
Але тоді це мене вже ніяк не чіпало, і я просто проігнорувала всі висловлювання на свою адресу. Я почала заробляти досить великі гроші, бо малювала портрети та картини на замовлення. Тоді я вже почала повністю себе забезпечувати сама та ще й встигала фінансово допомагати батькам. Якось мені зателефонував дядько та попросив намалювати картину для його племінниці. Я назвала ціну навіть зі знижкою, у відповідь чого він наkричав на мене і сказав, що ніхто б ніколи не погодився купити картину за таку ціну. Я йому навіть не передзвонила, тому що клієнтів у мене достатньо. А чому я взагалі мала йти йому на поступки? Через те, що ніхто з них ніколи в мене не вірив? Ні!
