Все своє дитинство я прожила у селі. Багато моїх однолітків мріяли пробитися в місто, у мегаполіс, з безліччю можливостей для всіх верств суспільства, правда, не у всіх виходило… Вирішила випробувати свою удачу і я. Скільки я себе пам’ятаю, я вчилася дуже добре, а у старших класах взагалі не підводила голову від підручника. Батьки мої, бачачи моє прагнення, намагалися не завантажувати мене побутовими обов’язками і весь свій час я відводила саме навчанню. Я склала іспити, набравши вищі бали у своєму класі. Після цього я зібрала всі свої заощадження, речі і вирішила вирушити до міста. Коли ми сіли за традицією на доріжку, мама сказала:
– Ну, тепер уже нескоро побачимося , – причому сказала вона це не сміючись, а з цілком серйозним обличчям. Я, звичайно, сказала, що вона несе дурниці, і я часто заглядатиму до них, але мама виявилася правою. Переїхала я зі свого будинку прямо до гуртожитку університету, в якому працювала приймальна комісія, тобто туди ще треба було влаштуватися, відвоювати собі місце під сонцем, так би мовити. – Дівчино, ви не з нашого міста? -З просили мене перед заселенням. – Я з села , – я, до речі, ніколи цього факту не соромилася, хоча знала багатьох, хто цього ніколи не говорив. – Якщо ви на час розгляду ваших документів попрацюєте у нас вахтером, ми можемо забезпечити вам місце у гуртожитку. Для мене цей варіант був ідеальним.
Я швиденько зателефонувала мамі і повідомила, що жити я поки що буду в гуртожитку і працюватиму тут же, так що чекати на мене найближчим часом не варто. – Як знала, га! – сказала мама , – ну, гаразд, доню, дуже рада за тебе. Ти тільки не забувай про нас. – Мамо, не кажи дурниць. І так почалося моє студентське життя. Жила скромно, але не бідно, грошей мені вистачало на їжу та відвідування музеїв та виставок, які я просто любила. У вільний час я підробляла вахтером у гуртожитку. І так непомітно настала зима. Зима настала, а одягу у мене зимового з собою не було.
І ось одного разу, під час чергового навчального дня, мене зупинили у під’їзді, сказавши, що мені посилка якась прийшла. Побачивши знайомий та рідний почерк мами на повідомленні, я побігла забирати свою посилку. Посилкою виявилися теплі зимові чоботи, з купою всяких моїх улюблених солодощів усередині. Я зателефонувала мамі і ковтаючи сльози сказала їй спасибі за такий чудовий подарунок і обіцяла, що на зимових канікулах обов’язково приїхати до них. Тільки з’їхавши від батьків, я по-справжньому потребувала їх. Якщо ви живете з вашими батьками у повноцінній сім’ї, ви щасливчик, яких ще пошукати треба.
