– Мамо, що сталося? – Ніна, з поведінки матері зрозуміла, що її щось вибило зі звичної колії. – Сьогодні зустріла твого батька, – відповіла Марина Петрівна. – Боже, за що мені таке покарання? … … Батько Ніни пішов до своєї секретарки, Томи, три роки тому, коли дочці виповнилося одинадцять років. Практично відразу ж після його відходу, батька перевели в інше місто, директором філії. Марина Петрівна дуже любила чоловіка і дуже переживала з приводу його зра ди. – Ну, пішов і пішов. Скатертю доріжка. Знайди собі іншого, – казала Ніна мамі. – Такого більше немає, – з тугою відповіла мати.
Антон Павлович регулярно дзвонив дочці. Щонайменше раз на місяць. Але зазвичай раз на тиждень… – Ну то й що, що зустріла? Приїхав у справах. Як приїхав, так і поїде, – сказала донька. – Ні. Він житиме в нашому місті, – продовжувала журитися Марина Петрівна… – Доню, я приїхав. Давай зустрінемося у кафе. Зустріч відбулася того ж вечора. Розмова йшла про те, про це і ні про що: обговорили шкільні справи Ніни, удачі та невдачі батька по роботі. На прощання Антон Павлович намагався дати доньці гроші, але вона не погодилася. – Скинь краще на картку мамі, – сказала вона.
Повертаючись додому, вона побачила Тому, що цілується з якимсь чоловіком. Ніна швиденько зробила фотку. Подзвонила батькові вранці. – Тату, нам треба терміново ще раз зустрітись. Зустрілися в обідню перерву батька. – Тату, я не знаю, моя це справа чи ні, і взагалі, чи варто про це говорити… – Ти бачила Тому не одну? – перервав її батько. – То ти знаєш?! – Вона завжди любила тільки його, а я тоді в неї закохався. Вона хотіла його забути, а я сподівався, що покохає мене. – І що зрештою? – Все в минулому. Ми розійшлися. – Тату, а приходь сьогодні до нас. Мама досі кохає тебе… Марина Петрівна вибачила та прийняла чоловіка назад.
