Моя мама була проти мого заміжжя зі Стасом. – Ні кола, ні двора! – обурювалася вона. – Що тобі дасть слюсар? Навколо тебе крутилися хлопці з добрих сімей, з вищою освітою, а ти вибрала якогось зли дня. Вона все лая лася і лая лася. А я дивилася на неї і дивувалась, як можна не бачити красу мого Стаса? Так, він не модель, зате надійний як скеля. І дуже любить мене. Ні, він не пише мені віршів, та й взагалі мало про любов каже. Але його справи, його вчинки, його турбота кричали про його кохання до мене. Я проігнорувала повчання мами, вона проігнорувала моє весілля.
Нехай скромне, зате оплачене Стасом особисто, без чиєїсь допомоги. Мама не зволила прийняти наше запрошення. Але прилетів мій батько. Він давно у розлу ченні з мамою, живе за тисячі кілометрів, але прилетів і зробив нам зі Стасом шикарний подарунок – двокімнатну квартиру. Мої свекри подарували нам кругленьку суму, тож ми змогли обставити свою квартиру. Мінімально, звичайно. Але лиха біда початка. Мама у гості до нас не приходила. Я часом їй дзвонила. Але вона завжди починала розмову висловлюючи якусь гидоту на адресу Стаса.
– Ти ще живеш зі своїм непорозумінням? Після цього бажання поговорити з нею пропадало, і я кидала слухавку. Через шість місяців я завагітніла. Думала, що мати зрадіє. А вона зажадала перервати ваrітність, тому що від моєї недолюдини нічого хорошого не може з’явитися. Я перервала її і порадивши їй лягти в nсихліkарню, скинула розмову. Я не телефонувала мамі, коли народився наш Ігор, я не телефонувала матері, коли народилася наша Анастасія. Зате тато, без жодних дзвінків, приїжджав до нас щороку. Привозив купу подарунків. А потім давав нам відпочити. Він уранці забирав дітей, а ввечері повертав. Дуже втомлених і дуже щасливих. Ми зі Стасом щасливі у шлюбі вже п’ятнадцять років. Батька вже нема… А мама? Не знаю. Ми з нею не спілкуємось.
