Мене звуть Світлана, мені 45 років. Дітей ми із чоловіком виростили, вони вже самостійні. Донька живе у столиці з чоловіком, а син у сусідньому місті, іноді приїжджає у гості із онукою. Ви думаєте, що я розповідатиму про те, як у мене все добре і яка я щаслива бабуся? Як би не так. Рік тому у нас із чоловіком розпочалися фінансові проблеми, коли його на роботі скоротили.
Тепер його зарплати вистачає лише на оплату комунальних послуг. У нас були деякі накопичення, тому спочатку нам вдавалося триматися на плаву. Але накопичення закінчилося, а вирішення проблеми не з’явилося. Мені довелося влаштуватися на роботу до кіоску, щоб нам було що їсти. У мене є проблеми із суглобами, тому працювати мені непросто. Найприкріше те, що діти в курсі нашої плачевної ситуації, але ігнорують це.
При цьому вони обоє добре заробляють і ведуть досить забезпечений спосіб життя. Після такого мимоволі замислюєшся: ”Ось і заради чого ростив дітей, якщо в старості не можеш зовсім на них спертися?’ ‘ Як вони можуть спокійно спати, знаючи, що ми копійки рахуємо та ледве виживаємо? Не розумію я, ми про своїх батьків більше думали свого часу.
