У дев’ятому класі мені здавалося, що я знайшла кохання всього свого життя. Це була не просто поверхова закоханість. Я навіть не одразу собі зізналася, що в мене є до нього почуття. Він перевівся до нас у клас у класі п’ятому і відразу сів поруч зі мною. До нього у мене не було друзів серед однокласників та друзів у принципі. Тож дружба з ним мала велику цінність для мене. Він у певному сенсі вплинув на моє дорослішання. Мені з ним було весело та цікаво. Ми дуже зблизилися. Тоді мої батьки часто сва рилися, я ділилася з ними своїми проблемами, а він своїми. Ми знайшли підтримку та опору один в одному. Я довго заперечувала, що відчуваю до нього щось більше, ніж дружні почуття. Але в дев’ятому класі мені вистачило сміливості собі в цьому зізнатися. Але йому я довго не відкривалася, поки він сам не завів цієї розмови.
На шкільній вечірці на нього почала вішатися старшокласниця. Мені було неприємно це спостерігати, тож я просто пішла. Він пішов слідом, упіймав мене за руку: -Соня, тебе це зачепило, так? Не бреши мені. І я все розповіла. Тут він сказав, що теж небайдужий до мене. Моєму щастю не було меж. Я два дні ходила потім в ейфорії. Це був кінець дев’ятого класу, ми обидва розуміли, що на нас чекає розлука. Він збирався вступити до технічного коледжу в столиці, а я до медичного в нашому місті. Але ми обіцяли одне одному, що збережемо наші почуття. Тільки не минуло й двох тижнів, і Едік мені зізнався, що пер ша ніч у нього сталася не зі мною, а з іншою дівчиною. Він не хотів мені бре хати. Це було дуже важко пережити, спочатку я не хотіла з ним спілкуватися. Мене затягла безодня деnпресії. Коли я прийшла до тями, ми домовилися залишитися приятелями. Щоправда, жодної дружби у нас не вийшло. Я не могла йому довіряти, як раніше, і ми перестали спілкуватися.
Дивним було те, що він досі вітає мене з усіма святами. Адже минуло вже багато років. Нам уже по двадцять п’ять. Я щасливо заміжня. Протягом усього року ми не спілкуємося, але на кожен Новий рік і мій день народження він нагадує про себе, дзвонить і щиро вітає, бажає найкращого. Якось я запитала його після чергових привітань: -Чому? Чому ти не можеш перестати ворушити минуле і завдавати мені бо лю? Він сумно посміхнувся: -Сонь, я знаю, що розбив тобі сер це і не можу собі пробачити. Не можу пробачити, бо ти була найсвітлішим промінцем у моєму житті. У мене ні з ким не було таких довірчих стосунків. Тому я не можу тебе просто так залишити. Я розумію, що зіnсував усе, що нічого не повернути. У тебе вже своє життя. Я бачу, що ти задоволена. Там немає місця для мене. Але я хочу чути твій голос, хай і хоча б двічі на рік. Вибач, не можу від цього відмовитись. Я промовчала, але в очах у мене стояли сльо зи. Серце стискалося. Мені було боляче так, як багато років тому. Але нічого справді не можна змінити.
