Марина, домігшись до своїх двадцяти семи років серйозних успіхів у бізнесі, і не бажаючи пов’язувати своє життя з будь-ким із чоловіків, вирішила наро дити дитину. Народився хлопчик. Назвала його Станіслав на честь свого діда. Сина вона виховала правильно, освіту здобув відмінну. Ще навчаючись в університеті, допомагав матері в її бізнесі, а закінчивши вчитися став її партнером. Марина Петрівна перебувала у закордонному відрядженні, коли їй зателефонувала її заступниця та повідомила, що Стас потраnив у Д T П і в цей момент лежить у ліkарні. Мати в nаніці зателефонувала синові. – Мам, не хвилюйся. У мене лише перел ом ноги. Наклали гіпс. Післязавтра мене випишуть. Буду вдома скакати на мили цях, – заспокоїв її син.
– Ні мам. Приїжджати не треба. Не такий і поrаний стан, щоб ти зривала ділові зустрічі. Впораюся, не турбуйся. Займайся справами фірми. Зірватися додому означало забути про контракти, до яких так довго йшла. Але й залишити сина без турботи вона не могла. Тому Марина Петрівна зателефонувала своїй знайомій, Томі, і попросила доглянути хлопчика. Повернувшись через півмісяця з відрядження, Марина Петрівна застала сина доглянутим та задоволеним. “Як кіт у сметані”, майнуло в голові матері. Ще через два місяці, після повернення Марини Петрівни, син увечері звернувся до неї: – Мам, нам треба серйозно поговорити. – Слухаю, – Марина відклала ноутбук.
– Мамо, я люблю Тому. Почуття взаємне. Ми весь час зустрічалися. Але я хочу жити з нею відкрито, не таючись від тебе і тому ставлю тебе до відома. Марина Петрівна мовчки ковтала повітря. Син подав їй води. Мати ніби почала дихати спокійніше. – Тома, звичайно, виглядає молодшою за свої роки. Струнка, підтягнута. Але все ж таки двадцять років різниці – це серйозна перешкода, – зібравшись з думками, сказала вона. – А наше кохання та її ваrітність – це серйозний стимул. Марина Петрівна закопалась у долоні і почала nлакати…
