Антоніна та Сергій були одружені вже десять років. Народили двох синів: Андрюшу та Іллю. Все сімейство та будинок тягла на собі Антоніна, працюючи на двох роботах. Сергій обмежувався дрібними підробітками, та й те, все зароблене витрачав на біленьку. Решту часу грав у карти з мужиками у дворі будинку, або у доміно. Все своє недовге життя Андрійко бачив лише одне й те саме – втомлене обличчя матері та поб ої батька, який і на дружину часом піднімав руку. Антоніна мовчазно терпіла таке життя і не вживала жодних заходів протидії.
– Сергію, я була у rінеколога. Я ваrітна, – сказала якось Антоніна. – Тобі мало двох голодних ротів? Ти хочеш ще одного? Швидко пішла до kлініки! Ніякої дитини не повинно бути… Як не хотіла Антоніна лягати під ні ж, але наказу чоловіка не послухатися побо ялася. У ліkарів щось пішло не так, і вона більше додому не повернулася. Андрій та Ілля залишилися сиро тами. Був у них ще й батько, але того цікавила лише склянка. А набравшись, хапався за ре мінь. – Як же я вас ненавиджу! – репетував він. – То через вас Тоньки більше немає! Немає моєї ненаглядної! Зображуючи стра ждання за дружиною, що пішла, він безбожно фальшивив.
Зате луnив дітей і прикладався до склянки надзвичайно переконливо. Андрійко відвів малого до бабусі, таким чином захистивши брата від лупцювання. Цілий тиждень, після прово дів Антоніни, Сергій не просихав. На восьмий день, не побачивши з ранку Сергія на кухні, за столом та зі склянкою, Андрійко зайшов до батьківської спальні. Той непорушно валявся на підлозі. Андрій зателефонував бабусі… – Що тепер із хлопчиками буде? – спитав хтось із сусідів. – У них є я, – відповіла бабуся. Андрій полегшено зітхнув. Тепер, коли немає батька, у них із братом життя налагодиться.
