Баба Мотря, моя сусідка, минулого року серйозно захво ріла. Її дочка жила в місті, і не могла залишити дитину, щоб приїхати доглянути за хво рою мамою. Мотря кричала мені через паркан: то води подати, то в магазин сходити за хлібом. І я все виконувала, бо розуміла: бабці допомагати нікому. Мотрі стало краще.
Приїхала її дочка з онуком – і бабка бігала по саду, як нова – все доглядала за рідними. Донька ж забрала м’яса, овочів – і поїхала назад в місто. Увечері слухаю-бабка знову мене кличе. Підходжу до паркану, а вона каже, мовляв, їй знову погано. Бачте, вона весь день збирала для онука полуницю, і так вимоталася, що у неї підскочив тиск.
Я не стала нічого відповідати, і просто пішла. Потім Мотря стала кликати мого сина. Я глянула на хлопчика і поглядом дала зрозуміти, щоб він навіть не думав йти допомагати бабусі. З того дня Мотря більше не вітається зі мною. А мені, якщо чесно, плювати. Я ціную в людині людяність, і ні для кого не наймалася бути служницею.
