Христина, дочка Марини Петрівни, вже десятий день, як живе з чоловіком. Окремо. І дев’ять днів, кожен вечір, як і домовлялися, дзвонила матері і звітувала про минулий день. А сьогодні не подзвонила. Вже одинадцята година, а дзвінка від доньки все немає і немає. Марина встала, вийшла на кухню, щоб не турбувати сплячого чоловіка, і сама зателефонувала доньці. – Доброї ночі, Марина Петрівна, – відповів зять. – Здрастуй. Де Крісті? Чому ти відповідаєш на дзвінок? – Вона спить. День був важким. Вимоталася. – Не брешеш? – насупилася теща. – Розбудити її? – запитав зять. – Так.
– Не шкода дочки-то? Вона як прийшла, так відразу в ліжко завалилася. – Навіть так. Гаразд, не буди. Але вона точно вдома? – Можу сфоткати і послати. А чому ви хвилюєтеся? – Я мати! Батьків своїх, тоді зрозумієте. У мене сон пропав, від очікування її дзвінка. Навіть думала до вас приїхати. – Це було б здорово, якби ви приїхали. – Чого це – “було б здорово”? – Ну ви б з будинку чого-небудь смачненького б привезли. А то я тут картоплю варити збираюся. – Ви що, навіть не вечеряли?! – Ну я ж кажу, Крісті прийшла і відразу спати завалився. Нічого не приготувавши. Візьміть їжу і приїжджайте, будь ласка, – з благанням у голосі сказав зять.
– Незручно якось. Серед ночі. – Зручно. Ви ж нам мама. Взагалі було б здорово, якщо б ви приїжджали і готували нам їжу. А то ми з Крісті приїжджаємо пізно і втомлені… – Ну вже ні. Щоб дочка на мене образилася? – Це так. Вона хоче бути самостійною. – Так що, любий зять, вари картоплю, поїш і лягай спати. – Значить не приїдете? А як же ваше занепокоєння за доньку? Чи ви вже не турбуєтеся? – Чого це мені за неї хвилюватися? – розвеселилася Марина. – Вона тепер заміжня жінка. Нехай чоловік і хвилюється. І Марина швиденько вирубала зв’язок.
