Я обідала в кафе, коли до мене підбіг хлопчик і сказав: -Тітка, дайте хлібця, будь ласка. Зазвичай я не звертаю уваги на жебраків, але цей хлопчик років 6-7 якось запав у моє серце. -А як тебе звати? -Даня. -Я Ася. А давай я тобі млинців замовлю, будеш? -А можна я кілька штучок з собою візьму. У мене є сестра Аріна. -Звісно. Я замовила ще кілька йогуртів, чаю. Поки хлопчик жадібно з’їдав вміст своєї тарілки, я вирішила трохи розпитати його. -А де ви живете? -З нашою прабабусею. У неї маленька пенсія, тому я ходжу цією вулицею і прошу допомоги. -А де твої батьки?
-Не знаю. Тата я ніколи не бачив, а мама пішла одразу після того, як народилася моя сестричка. -А до школи ходиш? -Ні. Бабуся не знайшла моїх документів. А сестричці моїй взагалі ніякого папірця не дали. -Чому? -Мама її вдома наро дила. Я не могла повірити своїм вухам. Уявила тільки, як хлопчик чув усі ці kрики – і почала тремтіти всім тілом. Потім я вирішила проводити хлопчика, а дорогою ми увійшли до магазину, де я купила все, на що він показав пальцем. Коли ми підійшли до його будинку, я застигла від подиву вже вдруге. Будинок буквально розвалювався на очах. У дальній кімнаті лежала бабуся.
-Добрий день, як ви почуваєтеся? -Пorано, доню … -Зараз я подзвоню в աвидку … Поки бабуся лежала у ліkарні, я забрала дітей до себе. Думала оформити над ними опіку, ось тільки я жила сама. Врятував той факт, що з чоловіком ми не були офіційно розлу чені. Оскільки у нас збереглися добрі стосунки, я попросила його підіграти мені перед орrанами опіки. Він погодився і мені схвалили мій запит. Я оплатила бабусі ліkування, а потім ми помістили її в будинок для людей похи лого віку, де за нею на постійній основі спостерігатимуть кваліфіковані фахівці, а ми відвідуватимемо її у вихідні.
