Синові ледве вісімнадцять років виповнилося, коли він прийшов після уроків і нам із дружиною заявив, що збирається одружитися. Ми знали, що у нього дівчинка у школі є, ну нормально це у його віці. Але одружуватися? Ні, ви ж розумієте нашу реакцію, коли ми це почули? У нас щелепа по підлогу покотилася. Спочатку дружина сама намагалася його привести до тями, але не вийшло, і вона звернулася до мене, і я вирішив з ним по-чоловічому поговорити.
Він тоді вийшов надвір, коли з матір’ю посва рився. Я йому говорю; -Ну, хлопче, одружитися надумав? Мишко похмуро кивнув. -Чудово! А жити де будеш із дружиною? Він здивовано подивився на мене. -З вами, де ще? -Ну ні, так не вийде. Чоловік, якщо достатньо дорослий для того, щоб ухвалювати рішення про створення сім’ї, повинен і подбати про неї. А від батьків не чекати нічого, а навіть допомагати батькам.
Мишко ошелешено дивився на мене, а я продовжив; -А наречена твоя хоч працює? -Тату, вона мене молодша на рік! -А на що жити будете? І освіти немає, доведеться вантажником чи касиром… Ну гаразд, ти подумай. Я пішов, залишив поміркувати. Коротше кажучи, за півгодини син прийшов і так само оголосив, що весілля поки що відкладає, бо треба спочатку університет закінчити.
