Він любив на гітарі грати і казки писати. Його твори друкували досить солідні видання. Дід обожнював дітей, собак, котів, квіти (особливо ромашки), природу, рибу ловити, але найбільше все-таки бабусю. Він і в старості її ніжно називав”моя Ластівка”. А бабуся моя червоніла і посміхалася. Вона була простою сільською дівчиною, але з дуже добрим серцем, Діда мого любила, вони один одного відмінно розуміли. Він багато часу зі мною проводив. Мені з ним дуже подобалося, ніхто не знав так багато історій про рослини, як він. Було відчуття, що він чарівний лісник, який багато століть вивчає ліс.
Мене дивувало ще те, що він з найпростішої ситуації міг придумати захоплюючу історію. Я завжди слухав його казки з відкритим ротом і затамувавши подих. Одного разу взяв і запитав: – Дід, а як ти стільки придумуєш? Мені було дев’ять, ми сиділи біля озера. Він посміхнувся. – Я? Федя, я нічого не придумую. – А як ти пишеш свої історії? Він взяв камінчик і кинув у воду. – Бачиш? Кола пішли, травинка поворухнулася, мальки захвилювалися. Так і історії народжуються. Я кидаю камінчик думки, все приходить в рух, залишається тільки спостерігати і записувати.
Світ сам розповідає історії, треба тільки навчитися чути. Через сім років діда не ста ло, а через місяць після нього і бабусі. Після цього моя сім’я прийняла рішення переїхати в місто. Тиждень тому я повернувся, варто було наблизитися до будинку діда, як у мене сльо зи навернулися. Паркан давно покосився, будинок зачах, обріс, а поруч вся земля усипана ромашками. Сусіди кажуть, що вони самі виросли. Я впевнений, що душа діда десь поруч, він все бродить, спостерігає, складає свої чарівні казки.
