Ми з Андрієм пара вже два роки. Останні два роки живемо у цивільному шлюбі. Я мрію про швидке весілля, про весільну сукню. Але Андрій виставив умову – поведе мене під вінець тоді і лише тоді, коли покажу йому довідку про свою ваrітність. – Штамп у паспорті потрібний лише для того, щоб діти були народжені у законному шлюбі. Якщо дітей немає, то навіщо даремно реєструвати наші стосунки? Мене і так все влаштовує, – каже він. Мені здається, що він так говорить мені на зло. Знає, що я мрію про весілля? Знає. Але він ще знає про мене.
Справа в тому, що домогосподаркою я себе не уявляю. І народжувати дитину в найближчі п’ять років не планую. Я хочу спершу знайти собі хорошу роботу, відбутися як професіонал, і лише потім йти у декрет. Три роки, сидячи з дитиною, мені хоч-не-хоч доведеться стати домогосподаркою. Від цього нікуди не подітися. Але після декрету я планую знов вийти на роботу. І саме цього Андрій не хоче. Він бачить мене, як господиню вдома. Це він так каже. А я парирую – точніше безкоштовне обслуговування родини. – Хочеш весілля, готуйся наро джувати! – твердить він. Але я теж не ликом шита.
Розумію, якщо зараз не отримаю професію, то згодом це буде дуже складно. До речі, його неприйняття весілля підтримує моя мама. Вона каже, що весілля – це гроші на вітер. Краще ці кошти витратити на щось вартісне. Придбання квартири, наприклад. І мама теж дуже хоче онуків. Мама Андрія дотримується нейтралітету. Вона каже: “Робіть, що хочете. Але до мене за допомогою не звертайтеся!” Подруги радять попрощатися з Андрієм. Вони кажуть: “Якщо за два роки відносин, він тебе не покликав заміж, то може кинути тебе будь-якої миті. Кидай вже краще його сама.” А я продовжую жити, як жила. І шукаю спосіб переконати коханого.
