Того дня я, як завжди, вийшовши з під’їзду, перекинувся парою слів з бабусями, які щоранку сидять на лавочках навпроти під’їзду. Поки я з ними розмовляв, підійшов молодий хлопець і почав голосно висловлювати свої емоції. -Ось ви, старі! Постійно сидите на своїх лавках. А ми, молоді, повинні орати з ранку до вечора, щоб утримувати вас. Всі дивно подивилися один на одного, але тишу порушила баба Оля: -А як же, синку, інакше може бути? І ми свого часу працювали, щоби забезпечувати своїх батьків. Так було.
А наших дітей уже забезпечуватимуть їхні діти. -А коли молоді були, що це на старість собі не відкладали? – не вгавав молодий хлопець. -Виходить, ти вже відклав? – спитав уже я. -Відкладаю щомісяця. І відкладатиму, поки працюю. -Онучку, я б теж хотіла попрацювати, але з другого поверху спускаюся півгодини. Хто мене на роботу візьме? -Будете шукати, знайдете. Але навіщо? Адже можна в дітей на шиї сидіти! -А Ви давно у столиці? – Запитав я.
-Третій рік – здивувався хлопець. -А Як там ваша мама? На пенсії? -Ну так… -Тобто, за вашою логікою – ваша мама має зараз працювати, адже ви їй нічим не зобов’язані? -А До чого тут моя мама? -В сенсі? Кожна бабуся, що сидить на лавці, чиясь мама. А через пару десятків років ти займеш тут їхнє місце. Хлопець махнув рукою та пішов. Я попрощався з бабульками і попрямував до машини, щоби їхати на роботу. Дорогою думав: чому цей хлопець вирішив, що стареньким так хотілося постаріти?
