Ми з Сергієм одружені вже п’ять років. Він приїжджий, із села у сусідній області. Ми з ним навчалися на одному курсі університету. Я міська до кінчиків волосся. Живемо у моїй двокімнатній квартирі. Три роки тому ми поїхали у гості до його мами. Господарство у неї солідне. І сад, і город, і купа живності. Будинок, щоправда, потребує капремонту, але ще міцний. Усі зручності на вулиці. Вода з криниці. За тиждень, що ми з чоловіком там пробули, мені набрид увесь сільський побут. Особливо діставав крик півнів із першими променями сонця.
Повернувшись додому, я з величезним задоволенням пірнула у ванну, а потім у ліжко. Проспала до одинадцятої години ранку, бо півнів поблизу не було. Ми з чоловіком обоє працюємо. У чоловіка з кар’єрою не ладнається, а я потихеньку піднімаюся службовими сходами. Планувала рік через два дійти до певної посади, а потім задуматися про народження дитини. Але… Місяця три тому свекруха зателефонувала синові і сказала, що втомилася вовтузитися зі своїм господарством і запропонувала йому переїхати до села. Сергій, який виріс у селі, звичний до сільського побуту і вже розчарувався зробити кар’єру за фахом, з радістю вхопився за цю ідею.
І почав агітувати мене. Коли він вперше заговорив про переїзд, у мене волосся дибки встало. – Якщо твоя мама більше не може справлятися зі своїм добром, то нехай продає все і переїжджає до нас у місто. Поживе на старості з комфортом, запропонувала я. Ні. Сергій категорично проти. Продовжує наполягати на своєму. – На сьогодні, жити в селі саме те! – каже він. – Я стільки років навчалася, щоб тепер коровам вим’я протирати? – обурююсь я. – Ти своїми амбіціями руй нуєш родину! – лютує він. – Сім’ю? Сім’я – це коли враховуються думки та побажання всіх! А інакше, кому вона потрібна? … Ми подали на розлу чення. Раз так хоче, нехай котиться до своїх корів.
