Цю сім’ю ми всі називали “неблагополучною”. Батько пішов, коли синові виповнився рік. Зараз хлопчику 15, а мамі 34. Вона таки змогла знайти роботу, і їхнє життя почало потихеньку налагоджуватися. Як би там не було, хлопчик все гірше й гірше навчався у школі. Мама лише сподівалася на те, що після навчання син почне працювати за фахом. А вчителі то й робили, що розповідали їй про те, що створив Володя того чи іншого дня, і жінка була змушена постійно червоніти і ховати очі. Якось, коли жінка була вдома, помітила, що кудись зникла кришталева ваза. ”Невже син поцупив?” – подумала вона.
Вибігла у двір, пройшлася всіма під’їздами, підвалами – сина ніде не було. Повернулася, коли почався сильний дощ, продовжила збирання – і виявила вазу за холодильником, щоправда, вже в уламках. Зрозуміло, що Володя не повертається додому, щоб уникнути покарання. Але того дня жінка вирішила вчинити по-іншому: накрила стіл і почала чекати на сина. Повернувся він близько 12-ї. Жінка підбігла до нього, обійняла та запросила за стіл. -Що сталося, сину? -Я розбив твою улюблену вазу, випадковою. -Та гаразд, буває. Не переживай. Володя не зміг стримати сл із.
Плаkала і мама, але продовжувала: -Вибач мене, синку, за все. За те, що кричала на тебе, лаяла. Все це у минулому. Я намагаюся робити тобі все, що можливо. Працюю з ранку до ночі. Не можу купити тобі дорогий телефон чи модний одяг – але я намагаюся щосили. Наступного дня Володя прокинувся раніше за будильник. Снідав, зібрав речі, поцілував маму – і пішов до школи. Увечері, коли жінка повернулася додому, то не могла повірити своїм очам: усе було прибрано, на плиті стояли макарони, а Володя робив уроки. Адже все, що було потрібно, це просто поговорити та зрозуміти одне одного.
