– Олю, ти сильно змінилася. Ти стала байдужою до моїх почуттів, до мене, до моїх думок… – Не кажи нісенітниці, Катю. Я залишилася незмінною. – Тоді дай відповідь, з ким я зараз зустрічаюся? – Ну…, – простягла Оля. – Ось про що я тобі й говорю! – Годі мені дорікати! Не хочеш – не дружи зі мною! – відрізала Оля і скинула виклик. Весь наступний день я робила спроби розмовляти з нею, дізнатися, що з нею відбувається. Але подруга не підпускала мене до себе. “Напевно обра зилася, – подумала я. – Нічого, за кілька днів відійде”. Але ні наступного дня, ні за тиждень Оля миритися не хотіла. А мені так її не вистачало.
Я хотіла підійти до неї та нагадати, як ми з нею пробували на смак пральний порошок. Як ми бешкетували та розбили вікно в класі. Як нам через це зробила втик директор. Я йшла додому та nлакала. Плаkала, згадуючи наші з нею витівки. Плакала про втра ту єдиної, надійної подруги. Пройшов рік. Ми так і не помирилися. Я була певна, що дуже хочу цього. Не сумнівалася, що Оля думає про це. Мені було важко, я страждала без неї. Але моя вражена гордість не давала мені зробити першого кроку.
Я знала, що якщо вона зробить перший крок, я відразу відгукнуся. І Оля зробила цей перший крок. Вона надіслала мені повідомлення на телефон: “Давай забудемо нашу сварkу та відновимо нашу дружбу!” І я знову вдарилася у сльо зи. Але цього разу у сльо зи щастя. Почуття переповнювали мене. У цей момент я була найщасливішою людиною на світі. Цінуйте та оберігайте дружбу та друзів. Адже часом, через одну провину, через одне слово можна зруйнувати багаторічну дружбу і втратити дорогу людину. Того, хто завжди, у будь-якій ситуації готовий прикривати тобі спину.
