Якось Юрій Володимирович, хірург на пенсії, гуляв лісом поряд зі своєю дачею. І наткнувся на вовченя, що потрапило в капкан. Чоловік вирішив забрати молодого вовка додому та підлікувати. Звір так вимотався, що навіть не чинив опір. Привів додому, підлікував рани, наклав шини на лапу. Хоч звір був і диким, але чомусь не заперечував проти лікування людиною. Два місяці лікувалося вовченя, за цей час зміцнів, звик до Юрія, з рук не їв, але все, що було йому покладено в миску, з’їдав до останньої крихти. Вовк був абсолютно вільний. Ні нашийник з ланцюгом, ні вольєр не обмежували його свободи.
Юрій Володимирович знав, що як тільки той видужає, то відразу повернеться до лісу. У рідну стихію. Водночас у лікаря гостював онук Сергій. Хлопчик не боявся вовка, вовк не завдавав йому жодної шкоди. Спокійно переносив товариство хлопчика, коли той сідав поряд і читав вовченя казки. “Йому ж нудно хворіти!”, пояснив малюк свою поведінку дідові. Час, лікар, і хороше годування зробили свою справу. Вовк одужав, лише легка кульгавість залишилася, і одного разу пішов. Юрій Володимирович навіть не сподівався у майбутньому побачити його. Але… Минуло два роки. Влітку онук знову гостював у діда. І одного разу зник.
Юрій Володимирович пішов у ліс, шукати онука, бо бачив, що той грає на узліссі. Довго шукав дід онука, і вже зневірився знайти, коли раптом побачив перед собою вовка. Той стояв і, здається, чогось чекав від людини. Потім повернувся, ніби говорячи: “Пішли зі мною!”, пішов углиб лісу. Легкою кульгавістю старий впізнав свого пацієнта. І пішов за ним. А через деякий час побачив свого онука, що сидить на пні і пхикає . Дід підбіг, підняв хлопчика на руки, цілував, заспокоював, а коли обернувся, щоб подякувати рятівникові, того й слід простив. Ось так дика тварина віддячила своєму рятівнику.
