Після закінчення університету я пішов працювати до школи за фахом, я був вчителем інформатики. Серед учительського складу я був наймолодшим вчителем, і діти мене дуже любили, а я любив їх. Ми мали повне порозуміння. Єдине, що мене турбувало, це те, що робота була далеко від дому. Тоді я проживав у селі, а школа знаходилася в місті. Тож на дорогу на роботу йшло багато часу. У школі у нас був завгосп, його звали Павло. Ми з ним були однолітками. Павло приїжджав працювати на своєму авто. Ми з ним із одного села, живемо на сусідніх вулицях. Якось Павло запропонував підвезти мене на роботу. Я з радістю погодився.
Якось дорогою додому в автомобілі Павла закінчилося пальне, грошей він із собою не взяв, тому після того, як ми заїхали на заправку, я заплатив за пальне. Гроші Павло мені так і не повернув. Я чекав доти, доки не видадуть зарплату, думав, можливо після зарплати, друг мені поверне борг. Коли я ввічливо вирішив натякнути другові про те, що непогано було повернути гроші за пальне, Павло здивовано глянув на мене і спитав: – Ти що, жартуєш, які ще гроші? – Та я тобі позичив, а не подарував. Пам’ятаєш, я заплатив за пальне.
– Я вже тобі їх повернув, коли возив тебе на роботу, але якщо рахувати по-чесному, то ти ще й залишишся. Я не був готовий до такої відповіді. На цей момент я вважав Павла своїм другом. Я сказав, що якщо ці гроші так потрібні, він може їх повертати. Ми з Павлом не домовлялися про те, що за його послуги я маю щось йому платити. Тим більше, що він теж їздив на роботу. Так чи інакше він заправляв би автомобіль. Стало дуже неприємно від того, що я вважав людину своїм другом. Правду кажуть: “хочеш втратити друга – позич йому гроші”.
