Галина та Ганна знають один одного давно, мало не зі шкільної лави. Не сказати, щоб подруги, але дуже близькі. Галина із заможної родини, та й вони із чоловіком добре заробляли. Вже десять років, як удо ва Галина, живе одна в трикімнатній квартирі в центрі столиці. А її єдина дочка, вийшовши заміж, живе із сім’єю на орендованій квартирі. Її зарплати вчительки ледве вистачає на те, щоби звести кінці з кінцями. – Я довго думала, і вигадала таке, – сказала якось шістдесятирічна Галина Ганні.
– Я проведу залишок своїх днів у пансіонаті для людей похилого віку. Там у мене буде окрема палата, здійснюється належний догляд. І прибирати за мною, і годуватимуть, і, у разі хво роби, доглядатимуть мене. А за бажання я можу поїхати до міста Прогулятися. – Це у державних богадельнях надають такі умови? – з недовірою спитала Ганна. – Ні звичайно ж. Лише у приватних. – Але там зміст обійдеться у копійку. Твоєї пенсії не вистачить розплатитись за їхні послуги. – А я не сподіваюся на пенсію. Я планую продати квартиру і з цих грошей гідно доживатиме життя. – А дочка?
– А що дочка? Вона вже доросла. Я не повинна їй допомагати. – Але ж вона не має свого житла. Ти хочеш і доньку, і онуків залишити без даху над головою? – А чоловік у неї на що? Людина повинна сама будувати свою долю. Я все життя працювала. Невже не заслужила права на гідну старість? – з образою сказала Галина. – Все одно я не можу тебе зрозуміти. Я зі своїми дітьми так ніколи не вчиню. – То ти. А це я. Я дочці не потрібна. – Та ти про онуків подумай! – Коли їх народжували, мого дозволу питали? Чому мене всі умовляють подарувати квартиру дочці? Подальше чаювання пройшло в тиші. Дві подруги, дві пенсіонерки, пили чай, занурившись у свої думки.
