Сьогодні я розгублена щодо вибору своєї доньки. Вона в мене одна-єдина. Я вважаю, що із заміжжям їй не пощастило. Вибрала моя Олеся нерівну собі людину. І це мене гризе постійно… Місяць тому, у свої тридцять народила дитину. У шлюбі вже п’ять років. Але чомусь раніше не складалося. І ось народився син. Зять на радощах зник … Загуляв, мабуть, десь із своїми друзями. На виписку із лікарні приїхала я, забрала дочку з дитиною додому. А зятя вже тиждень немає вдома. Запив на радощах і забув про все на світі. Ось, скажіть, навіщо моїй Олесі такий чоловік? Хіба в селі кращих хлопців не було? Кажу їй, щоб розходилася з Михайлом, поки молода. А вона й не хоче слухати. Каже, що кохає.
-За що ти його кохаєш? Він же недолугий, – аргументую я. Вона мовчки дивиться на мене і мовчить, бо не може суперечити мені, але й не погоджується. З’явився Михайло за три тижні – зателефонував, сказав, що хоче приїхати. А я бачити його у своєму домі не хочу. Якщо зараз впущу в будинок, то вже не зможу позбутися. Почала вмовляти дочку, щоби не пускала його додому. Я допоможу їй виростити та виховати сина. А вона ще знайде своє щастя. Після моїх слів впевненість Олесі щодо свого вибору похитнулася. За період спільного життя, очевидно, звикла до нього. Однак особливого кохання чи добра від нього теж не було. Так, я дуже хотіла розвести Олесю з Михайлом, бо не люблю свого зятя з першого дня. У нас була взаємна ворожість.
Хоча намагалися обидва не виявляти цього у стосунках. А тепер, коли він раптом зник на місяць, я ніби відчула полегшення – у хаті посвітлішало. Так мені здавалося. Тому вирішила вмовити дочку на розлучення. Однак у душі таки сумніваюся? Не відомо, як там далі складеться її життя. Щоб потім не було нарікань із її боку. Чи, може, не варто втручатися у життя її сім’ї? Нехай сама вирішує у свої тридцять років, що їй робити. Як ви вважаєте, чи правильно я роблю, що втручаюся в сімейне життя дочки? Як б ви надійшли на моєму місці?
