Марина Петрівна має двокімнатну квартиру. Окремі, великі кімнати, велика кухня, критий великий балкон. Син живе та працює у Львові. Навіщо їй самій такі хороми. Ось і вирішила жінка, що здавання однієї кімнати в оренду буде непоганою добавкою до пенсії. – Я готовий виплатити на три місяці вперед, – сказав орендар. – І комуналку навпіл. Антону, художнику за фахом, була потрібна кімната під майстерню. Через місяць Марина Петрівна та Антон уже спілкувалися як родичі. Вечорами, за чаєм, хлопець розповідав їй про свої роботи, а жінка про свої справи…
– У мене, Марино Петрівно, батько захво рів. Ви не заперечуєте, якщо я на пару тижнів привезу його сюди, на обсте ження? Марину Петрівну таке сусідство не втішило, але ж у людини проблеми зі здоров’ям. Як йому не допомогти? – Маринко? Марина Бондаренко? Десятий “Б”! Марина приглянулася до чоловіка, що стоїть у дверях, і застигла радісна. – Коленько?! Ти звідки?! Стривай, ти тато Антона? – Ага! – радісно підтвердив він. Микола Франчук, її однокласник. Її перше кохання, якого вона не дочекалася з ар мії. І про яке згадувала все життя. Особливо часто, коли не ста ло чоловіка. Ліkарі обсте жили Миколу цілий місяць. За цей час Марина та Микола з’ясували, що у них збігаються інтереси.
Обидва люблять розгадувати головоломки, обидва тримають риб: Марина в акваріумі, а у Миколи ставок із рибами. – Форель? В басейні? На городі? – вразилася Марина Петрівна. – А що? Вони в мене там веселяться. І прибутки нормальні, – гордо сповістив Микола Володимирович. А потім додав – знаєш, що, Маріш? Адже ти вдо ва, я вді вець… То чому б нам не жити разом? Марина Петрівна, від народження міська мешканка, прокидається із криком півнів, працює на городі. І щаслива! Часом вона замислюється – а що, якби не наважилася здавати кімнату, чи зустрілися б вони з Колею? Але тут же заспокоює себе – неодмінно зустрілися б. Так чи інакше. Інакше просто не могло бути!
