Галина Петрівна встала рано. Потроху розходилася і вийшла на ґанок. Ласкаве, вересневе сонечко потихеньку нагрівало землю, що охолола за ніч. Навколо весело щебетали пташки. На величезному кущі Клематиса, що розрісся вздовж усього паркану, дзижчали бджілки сусіда, збираючи пилок. Сьогодні Галина мала подорож. Вона тяжко зітхнула, згадавши свій вчорашній сон. Подивилася своїми синіми, не по-старому, чистими, очима в небо і тихенько прошепотіла: – Ех … Вітя, Вітя … Як же мені тебе не вистачає. Кинувши мене тут одну… Сіла на лаву біля ганку. Лавка була гарна, прикрашена гронами винограду та хитромудрими візерунками.
Минулого вересня її Віктор був ще з нею. Вісь біля цього куща стояли, милувалися квітами під веселе дзижчання цих бджіл… А тепер… Віктора вже півроку як не ста ло… Сльо зі набігли на обличчя Галини. Проте розсиджуватися було ніколи. Сьогодні Галина вирішила з’їздити на цвінтар. Віктор наснився вчора. Уві сні він увійшов до кімнати, невеселий. На цвинтарі було тихо та порожньо. Тільки слабкий вітерець колихав ще зелені листочки на молодій берізці, з любов’ю посадженої неподалік могили невтішною дружиною. Підійшли до огорожі, бабуся зупинилася, не вірячи своїм очам.
– Та що це… Вітя… Та як же так… Хто це зробив? Але її, звісно, ніхто не відповідів. Улюблені очі безпристрасно дивилися на неї по фотографії. А самої лави поруч із моrилою не було. Не було тут і з любов’ю зробленого сином кованого столика. А приблизно через тиждень із Вадимом та його дружиною почали відбуватися дивні, незрозумілі речі. Посеред ночі в кімнаті почали лунати якісь стуки, перегоріли всі лампочки. Весь мед, заготовлений за літо, почав гірчити. А потім і зовсім сталася страաна подія. Після цього не ста ло дружини Вадима. Вона мала зупинку сер ця. Ніхто так і не зрозумів, що за дивні речі відбувалися у їхньому домі.
