В автобусі я люблю їздити одна. Коли ніхто не заважає, я можу спокійно послухати свою музику чи почитати книжку. Терпіти не можу, коли поряд сидить людина. Мене це напружує. Чомусь усі вважають своїм обов’язком мені щось сказати, чи зі мною разом читати книгу. У мене в цей момент таке почуття, що хтось капається у моїх думках, дуже неприємно. А особливо я не люблю тих, хто починає нудний діалог, з якого просто неможливо вибратися, бо співрозмовник не розуміє натяків.
І ось сиджу я знову в автобусі, тут підходить хтось і запитує: -Можна з вами сісти? Я ще не підняла своєї голови, але почала думати: – Як же мене набридли ці люди, ну ось ззаду місце є, навіщо саме зі мною сідати. Але тут я підвела очі і мені відразу стало соромно за свої слова. Переді мною стояв хлопець у військовій формі. Я тут же прибрала рюкзак із сусіднього місця: -Так, звичайно, сідайте. Мені було соромно, я думала, що почервоніла.
Як я взагалі могла щось погане про наших війсьkових подумати. Людина так життям ризикує, а мені ліньки йому місце дати. У результаті він виявився дуже приємною людиною. Ми не балакали багато, він був стомлений. Отримав сильне поранення, він не зміг постійно лежати у шпиталі. Вирішив піти. Зараз їде додому, побачить родину, рідних, а потім хоче повернутися назад. На вокзалі ми попрощалися як старі знайомі. Таке почуття, що ми знали один одного довгі роки, адже знайомі, по суті, кілька годин.
