– Катенько, приїдь швидше, тут твої дід з бабкою розлу чатися надумали! – дзвонила сусідка, Алла Борисівна. Катерина примчала на всіх парах. Дивиться, а дід із бабусею в різних кутах хати сидять і один на одного не дивляться. – Так. Зрозуміло. І через що сkандал. – Через її kоханця! – загарчав дід. – Бабуся?! – Слухай ти його більше! Бреше і не червоніє. – Я брешу?! А коли я в ар мії був, ти з Гришею шашні крутила? Крутила, я питаю?! – Ну, дідусю, коли ж це було? – здивувалася Катя. – Та я й забув давно, пробачив її. Так вона й зараз перед ним хвостом крутить.
– Що ти брешеш? Не було між нами нічого. – Ага. Скажи, чи не встигли. Він як із міста приїхав, одразу до тебе, воркувати! Якби я за вила не схопився, та він не втік, як боягуз, так може і було що між вас. – Усе з вами ясно. Значить, завтра йдемо розлучатися. Потім ми з тобою, бабусю, йдемо сватати цього Грицю. А потім із дідусем поїдемо до міста. Там у мене сусідка – баба Ганна. Тільки в неї коти, діду. Аж чотири штучки. – Не поїду нікуди! Ненавиджу котів.
– Потрібний мені цей Грицько, як корові сідло. Тільки й капелюх у нього гарний. А під ним нічого. – Нічого не знаю. Думайте. А я пішла спати… Вранці Катя, ледве прокинувшись, почула розмову діда з бабусею. – Ти, Маринко, пробач мені. Я вас як побачив воркуючих, так аж в очах потемніло. Ось і розгнівався. – Та й ти мене, Петенько пробач, хотіла трохи тебе подразнити, а от як вийшло. Ось уже не уявляла, що ти в мене досі такий гарячий. – Усе. Помирились. А я снідати і на роботу. Далі хай самі знаються, — думала Катерина, натягуючи джинси.
