Наша дочка нам дзвонить лише тоді, коли вона чогось потребує, і найчастіше — це гроші. Тому її дзвінки мене зовсім не тішать уже. А коли ми їй все даємо, вона знову кудись зникає. І тоді їй стає однаково на нас із чоловіком. Її не хвилює як ми почуваємося, чи потрібно нам щось. Та що говорити про нас, якщо їй на свою дитину байдуже. Вона нам не дзвонить, та й коли ми їй дзвонимо, вона не бере трубку. І я не розумію, коли ми щось упустили в її вихованні. Добре, що хоч вона школу закінчила, з горем навпіл. Коли ми стали питати у неї, чи не планує вона вступ до ВНЗ, то вона мені сказала, що не хоче нікуди вступати, і далі вирішуватиме що робити самостійно. А потім вона зібрала свої речі і куди поїхала вона нам не сказала. Я була в стресі, а моєму чоловікові вдалося дізнатися, що вона разом зі своїм хлопцем поїхала до іншого міста. І вона перервала всі зв’язки зі мною, не дзвонила, не писала, на дзвінки не відповідала.
Я не змогла терпіти – звернулася до поліції. І вони зуміли її знайти та привезти додому. Та тільки вдома вона недовго протрималася, вдома влаштувала величезний скандал. І сказала, що якщо ми її ще раз торкнемося, то вона вчинить самогубство. Потім ми стали в соц.мережах спостерігати за її життям, аби знати, що з нею все добре. На наші повідомлення вона не відповідала. Психолог нам сказав, що не варто чіпати дочку, мовляв, згодом вона сама приїде, коли усвідомлює, що чинила не так і вся дитяча дурниця з неї вийде. Минуло пів року і дочка сама нам зателефонувала, та тільки за потреби — гроші. Вона почала плакати в слухавку, говорити, що все усвідомила. Так ми їй допомогли. Кілька днів вона ще нам дзвонила, а потім знову зникла. Минуло кілька місяців, і вона приїхала до нас додому, знову зі сльозами на очах. Ми, звичайно ж, їй у допомозі не відмовили, адже це наша дитина.
Так вона була у нас вдома пару місяців, потім сказала, що хоче назад до себе в місто, попросила знову грошей на дорогу. Так вона поїхала і вісім років була там, ніякої звістки від неї не було. А це вона якось привезла нам свою маленьку дочку, сказала що на деякий час. Вона казала нам, щоб ми їй допомогли дочку на ноги поставити, говорила що забере її незабаром, та тільки дитина вже кілька років живе у нас із чоловіком удома. Від нашої дочки були лише дзвінки, і то дуже рідко. Потім ми дізналися, що вона знову одружилася, а її чоловік був проти її дитини. Невдовзі вона знову завагітніла. Нам дзвонила тільки коли їй потрібна була грошова допомога. Про те як у нас життя, як ми себе почуваємо не питала. І про дитину свою теж нічого не питає. Буває нам скидає фото другої дитини. Тому зараз я не тішуся дзвінкам дочки, адже знаю, що їй потрібні від нас тільки гроші. Мені шкода її дитини, адже вона не знає своєї рідної матері. Боюся, що якщо відмовимо їй у допомозі, то вона шантажуватиме нас нашою онукою. І ще я переживаю, що виховаю не так онучку. Адже її мати, на жаль, ми виховати нормально не змогли.
